Воно - Страница 212

К оглавлению

212

Він повільно підняв руку й сказав:

— Давайте вб’ємо Воно. Давайте цього разу дійсно вб’ємо Воно.

Якусь мить його рука стирчала вгору самотньо, як рука єдиного учня в класі, котрий знає правильну відповідь, того, якого ненавидить решта учнів. Потім Річі зітхнув і промовив:

— Та що за чорт. Це не може бути гіршим за те, як брати інтерв’ю в Оззі Осборна.

Підняла свою руку Беверлі. Обличчя її знов набуло кольорів, проте у вигляді гарячкових смуг, що горіли на щоках. Вигляд вона мала надзвичайно схвильований і одночасно, на смерть переляканий.

Майк підняв руку.

Бен свою.

Едді Каспбрак втискався у спинку крісла, здавалося, він хоче в ній розчинитися і щезнути таким чином. Його обличчя, тонке й вишукане, було жалюгідно переляканим, коли він поглянув спершу праворуч, потім ліворуч, а потім знову на Білла. На мить Білл відчув упевненість, що Едді зараз відштовхнеться від крісла, підведеться і кинеться геть з кімнати, не озираючись. Та потім той підняв одну руку, в іншій міцно стискаючи свій інгалятор.

— Оце добре, Едсе, — промовив Річі. — Можу закластися, цього разу в нас буде чимало з чого поіржати.

— Біп-біп, Річі, — відгукнувся Едді тремтячим голосом.

6
НЕВДАХИ ЛАСУЮТЬ ДЕСЕРТОМ

— То в чому полягає та твоя одна ідея, Майку? — запитав Білл. Хмарність розвіяла Роза, господиня, котра принесла вазу коржиків із вкладеними до них папірцями-віщуваннями. Шістьох гостей із піднятими вгору руками вона окинула ввічливим поглядом, сумлінно демонструючи відсутність цікавості. Руки вони поспішно опустили, але ніхто не промовив і слова, поки Роза не пішла.

— Вона досить проста, — сказав Майк, — але водночас може збіса виявитися доволі небезпечною.

— Викладай, — заохотив Річі.

— Гадаю, на решту дня нам треба розділитися. Гадаю, кожен із нас мусить піти до того місця в Деррі, яке він або вона пам’ятає найкраще… поза Пустовищем, тобто. Не думаю, щоб комусь із нас варто було ходити туди — поки ще ні. Вважайте це пішими екскурсіями, якщо ваша ласка.

— А яка мета цього, Майку? — спитав Бен.

— Я не цілком упевнений. Ви мусите зрозуміти, що я тут керуюся більшим чином інтуїцією…

— Але ця річ ритмічна, тож танцювати можна вічно, — прорік Річі.

Усі заусміхались. Тільки Майк ні; натомість він кивнув:

— Таке означення не гірше за будь-яке інше. Керуватися інтуїцією — це дійсно як вловити ритм і під нього танцювати. Користування інтуїцією важка справа для дорослих, і це головна причина, чому я вважаю правильним покластися на неї. Зрештою, діти діють інтуїтивно близько вісімдесяти відсотків свого часу, принаймні, поки їм не виповнюється років чотирнадцять чи десь так.

— Ти говориш про включення знову в ту ситуацію, — сказав Едді.

— Мабуть, так. У всякому разі, це й є моєю ідеєю. Якщо вам не спаде на думку жодне конкретне місце, просто довіртеся власним ногам і подивіться, куди вони вас приведуть. Потім ми зустрінемося ввечері, в бібліотеці, і побалакаємо про те, що відбувалося.

— Якщо бодай щось відбудеться, — зауважив Бен.

— О, я думаю певні речі обов’язково.

— Якого роду речі? — запитав Білл.

Майк похитав головою.

— Уявлення не маю. Гадаю, що б не відбулося, воно не буде приємним. Гадаю, навіть існує можливість того, що один із вас не з’явиться в бібліотеці сьогодні ввечері. Причини так вважати нема… крім тієї, що це знову те саме інтуїтивне відчуття.

Відповіддю на це була тиша.

— Чому йти самотою? — нарешті запитала Беверлі. — Якщо ми збираємося робити це групою, чому ти хочеш, аби ми розпочинали наодинці, Майку? Особливо, якщо ризик на твою думку дійсно може бути таким високим?

— Гадаю, на це запитання можу відповісти я, — сказав Білл.

— Нумо, Білле, — заохотив його Майк.

— Кожний із нас уперше зіштовхнувся з Воно наодинці, — сказав Білл Беверлі. — Я не пам’ятаю всього — поки ще ні, — але це пам’ятаю точно. Фотографія в кімнаті Джорджа, яка рухалася. Бенова мумія. Той прокажений, якого Едді побачив під ґанком на Нейболт-стрит. Майк знайшов кров у Бессі-парку біля Каналу. І ще птах… був іще якийсь птах, хіба не так, Майку?

Майк похмуро кивнув.

— Величенький птах.

— Так, але не такий приязний, як у «Сезам-стрит».

Річі дико засокорив:

— Відповідь від Деррі Джеймсу Бравну, Утнемо Класну Штуку! Ох, д-і-і-і-тоньки, чи ми є благословенні, а чи є ми прокляті?

— Біп-біп, Річі, — промовив Майк, і Річі вгамувався.

— Для тебе це був голос із труби й кров, що ляпала з каналізації, — сказав Білл Беверлі. — А для Річі… — Але тут він замовк, спантеличений.

— Я маю бути тим винятком, який підтверджує правило, Великий Білле, — кинув Річі. — Коли того літа в мене відбувся контакт із химерним — я маю на увазі насправді химерне, химерне рівня великої ліги — уперше це трапилося разом із тобою, в кімнаті Джорджа. Коли ми з тобою того дня прийшли до тебе додому й роздивлялися його фотоальбом. І та фотографія Централ-стрит біля Каналу почала рухатися. Ти пам’ятаєш?

— Так, — кивнув Білл. — Але чи ти дійсно певен, що нічого не було до того, Річі? Зовсім нічого?

— Я… — щось зблиснуло у Річі в очах. Він спроквола почав: — Ну, було якось Генрі з його дружками гналися за мною одного дня — перед кінцем шкільного року це було, і я забіг у «Фрізіс», відірвався від них в іграшковому відділі. Тоді я пішов у бік міської ради й посидів на парковій лавочці якийсь час, і мені здалося, ніби я бачив… але то мені просто лише щось примарилося.

212