Воно - Страница 213

213

— Що там було? — спитала Беверлі.

— Нічого, — відказав Річі майже брутально. — Просто примарилось, — він подивився на Майка. — Утім, я не проти прогулятися. Убити час до вечора. Поглянути на рідні, старі місцини.

— Отже, ми погодилися? — перепитав Білл.

Вони кивнули.

— І ми зустрінемося в бібліотеці ввечері о… о котрій годині ти пропонуєш, Майку?

— О сьомій. Там є дзвоник, якщо хтось запізниться. До початку літніх канікул «бібліо» закривається по буднях о сьомій.

— Гаразд, о сьомій, — кивнув Білл, оббігаючи присутніх серйозними очима. — І будьте обережними. Усім варто пам’ятати, що ніхто з нас насправді не розуміє, що ми р-р-робимо. Думайте про це, як про рекогносцировку. Якщо щось побачите, не вступайте в бійку. Тікайте.

— Я коханець, не боєць, — промовив Річі замріяним Голосом Майкла Джексона.

— Ну, якщо ми хочемо це зробити, то треба вже вирушати, — сказав Бен. Легка усмішка підсмикнула лівий кутик його губ, більш гірка, ніж весела. — Хоча, нехай мене чорти візьмуть, якщо я можу вам цієї хвилини сказати, куди сам піду, якщо до Пустовища зась. Для мене це було найкращим з усього того — спускатися туди разом із вами, друзі, — його очі метнулися до Беверлі, затрималися на мить та перевелися знову. — Я не можу згадати жодного іншого місця, яке було б дуже значущим для мене. Мабуть, я просто поблукаю деінде пару годин, порозглядаю будівлі, промочу собі ноги.

— Та знайдуться місця, куди тобі сходити, Скирте, — сказав Річі. — Завітай до своїх давніх харчевень, заправся.

Бен розсміявся:

— Моя місткість значно зменшилася відтоді, як мені було одинадцять. Я такий зараз переповнений, що ви, друзі, могли б мене просто покотити звідси.

— Ну, я вже готовий, — промовив Едді.

— Зачекайте хвильку! — вигукнула Беверлі, коли вони почали відсовувати свої крісла. — А коржики з віщуваннями! Не забудьте про них!

— Йо, — підтримав її Річі. — Я вже бачу своє: «ТЕБЕ СКОРО З’ЇСТЬ ВЕЛИКЕ ЧУДОВИСЬКО. ГАРНОГО ТОБІ ДНЯ».

Усі засміялися, і Майк подав вазочку Річі, котрий, взявши з неї один коржик, передав її далі по столу. Білл подумки зауважив, що ніхто з них не відкриває свого коржика, поки їх не розібрали всі; усі сиділи, кладучи невеличкі, у формі капелюшків, коржики перед собою або тримаючи їх у руках, і вже тієї миті, коли Беверлі, все ще усміхаючись, вибрала один собі, Білл відчув, як у горлі йому здіймається крик: «Ні! Ні! Не роби цього, це не наша гра, поклади назад, не розламуй».

Але було вже запізно. Беверлі відкрила свій, те саме робив зі своїм Бен, Едді розколупував свій краєм виделки, і, перш ніж усмішка Беверлі обернулася на гримасу жаху, Білл устиг подумати: «Ми знали, якимсь чином ми знали, бо ніхто просто не вкусив свого віщувального коржика. А так зазвичай нормально й робиться, але ніхто цього не зробив. Якимсь чином, якось у глибині себе ми досі пам'ятаємо… все».

І це сліпе, підсвідоме знання здалося йому найжахливішим справдженням усього; промовистіше за все сказане Майком, знання це доводило те, як глибоко Воно торкнуло кожного з них… і як доторк Воно досі закарбований у них.

Кров хлюпнула з віщувального коржика Беверлі, немов з розрубаної артерії. Плеснувши їй на руку, вона спливла на білу скатертину, якою було покрито стіл, забруднивши її яскраво-червоною плямою, що, всотуючись в обрус, почала розчепірювати свої захланні рожеві пальці.

Едді Каспбрак видав задавлений скрик і відштовхнувся від стола з такою раптовою огидою в безладному відруху рук і ніг, що ледве не перекинув своє крісло. Якась величезна комаха — бридкий жовто-коричневий хітиновий панцир — важко вибиралася з його віщувального коржика, немов із кокона. Її обсидіанові очі сліпо витріщалися вперед. Коли вона перехилилася до його тарілочки для хліба й масла, крихти коржика посипалися зі спини комахи невеличкою зливою, звук якої Білл ясно розчув, і звук цей навідав його потім знову в сновидінні, коли Білл ненадовго заснув того дня. Звільнившись цілком, комаха потерла свої тонкі задні лапки, видавши сухе пронизливе дзижчання, і Білл зрозумів, що це якийсь жахливий цвіркун-мутант. Той почовгав до краю тарілки й перекинувся спиною на обрус.

— О Боже! — озвався Річі стисненим голосом. — О Боже, Великий Білле, це ж око, Боже правий, це ж око, йобане око…

Голова Білла смикнулась у той бік, і він побачив, що Річі дивиться вниз, на свій віщувальний коржик, а губи друга розтягнулися, оголивши зуби в якомусь бридливому оскалі. Шматок глазурованої кірки його коржика впав на обрус, відкривши діру, з якої дивилося з осклялою пронизливістю людське око. Його райдужка була всіяна крихтами коржика, крихти уп’ялись і в білкову оболонку.

Бен Генском віджбурнув свій — то був не свідомий кидок, а раптова реакція людини, цілковито шокованої якимсь гидотним витвором. Коржик покотився по столу, і Білл побачив у його провалині пару зубів з потемнілими від скипілої крові коренями. Вдаряючись між собою, вони торохтіли, наче насінини в порожньому грушковому гарбузику.

Білл знову глянув на Беверлі й побачив, що вона хапає ротом повітря, щоб закричати. Очима вона вчепилася в ту істоту, яка була виповзала з коржика Едді, і тепер, лежачи догори дригом на обрусі, сукала млявими лапками.

Білл шарпнувся. Не думав, просто реагував. «Інтуїція, — дико майнуло йому в голові, коли він підхопився з крісла й затиснув Беверлі рота раніше, ніж вона встигла видати крик. — Ось який я, дію інтуїтивно. Майк мусить мною пишатися».

213