Воно - Страница 231

231

— Дуже старий, о так! — вигукнула пані Керш, і раптом, огидно сьорбаючи, хильнула свою чашку чаю одним ковтком. Вона посміхнулася Беверлі — вищирилася до неї — і Беверлі побачила, що очі в жінки теж змінились. Білки тепер стали жовтими, древніми, помережаними розпливчастими червоними жилками. Волосся порідшало, коса виглядала охлялою — більше не срібний потік з яскравими золотинками, а нудно-сіра.

— Дуже старий, — спом’янула пані Керш над порожньою чашкою, хитро дивлячись на Беверлі своїми пожовклими очима. У тій відразливій, заледве не лиховісній усмішці знов показалися ті її перекошені зуби. — Із дому зі мною приїхав. На ньому вирізано РГ. Ви помітили?

— Так.

Голос Беверлі долинав мов звідкись здалеку, а частина її мозку репетувала: «Якщо вона не знає, що ти побачила тут переміни, можливо, з тобою ще все гаразд, якщо вона не знає, не бачить…»

— Мій батько, — сказала пані, промовляючи це слово як «патько», і Беверлі побачила, що сукня на ній також змінилася. Вона стала лускатою, лишаїсто-чорною. Камея перетворилась на череп, його щелепа відвисла у мертвому зіві. — На ім’я Роберт Грей, краще відомий як Боб Грей, краще відомий як Танцюючий Клоун Пеннівайз. Хоча й те ім’я також не було його іменем. Але Він полюбляв свій шарт, мій патько.

Вона знов розсміялася. Деякі з зубів уже були такими ж чорними, як її сукня. Зморшки на обличчі тепер дуже поглибшали. Шкіра з молочно-рожевої стала хворобливо-сірою. Пальці її перетворились на пазурі. Вона вищирилася до Беверлі.

— З’їжте що-небудь, милочко.

Голос у неї повищав на півоктави, але в цьому регістрі та октава тріснула, і її голос був рипінням дверей гробовища, які безладно хитаються на забитих чорною землею завісах.

— Ні, дякую вам, — почула Беверлі, як її рот промовляє писклявим дитячим голоском, типу «Ой, мені вже треба йти». Здалося, ці слова народилися не в її мозку; вони радше вийшли з нього, а потім їм довелося долетіти до її вух, і лиш тоді вона второпала, що оце щойно була сказала.

— Ні? — перепитала відьма, вишкіряючись. Її пазурі дряпали тарілку, вона почала запихати собі до рота тоненькі мелясові печива й делікатні глазуровані тістечка обома руками. Її жахливі зуби зчіплювалися й розчіплювалися, зчіплювалися й розчіплювалися; її нігті, довгі й брудні, заривалися у солодощі; крихти сипалися по кістлявому брусу її підборіддя. Її дихання тхнуло смородом давно мертвих істот, що вибухнули від газів їх власного гниття. Сміх її тепер став мертвотним гиготінням. Волосся ще порідшало. Місцями проглядав лускатий скальп.

— О, він любив свій шарт, мій патько. Ось який шарт, міс, якщо вам їх подобатися: не моя мутер мене народила, а мій патько. Він висрав мене зі своєї сраки! Хі-хі-хі!

— Я мушу йти, — почула Беверлі себе, як вона промовляє тим самим високим, ображеним голосом маленької дівчинки, жорстоко засоромленої на її першій вечірці. У її ногах не було сили. Вона туманно усвідомила, що зовсім не чай був у її чашці, а лайно, рідке лайно, маленький презент-сюрприз із каналізації під цим містом. І вона випила його трохи, небагато, лише сьорбнула: «О Боже, о Боже, благословенний Ісусе, прошу, прошу…»

Жінка почала скоцюрблюватися в неї на очах, марнішати; і ось навпроти Беверлі вже сидить стара карга з обличчям яблучної ляльки, хихотячи високим, верескливим голосом, розгойдуючись назад-уперед.

— О, ми з моїм патьком — одна сутність, — проказувала вона, — що я, що він, і, милочко, якщо вам стачить мудрості, тікайте, тікайте туди, звідки приїхали, тікайте швиденько, бо залишитися означатиме для вас гірше, ніж померти. Ніхто з тих, хто помирає в Деррі, не помирає насправді. Ви ж знали це раніше; повірте мені в цьому тепер.

Уповільненими рухами Беверлі підібрала під себе ноги. Вона бачила себе немов збоку, як вона підводиться на рівні й задкує від столу, від цієї відьми, в муках жаху й невіри, невіри тому, що вперше роздивилася, що цей охайний кухонний столик не з темного дуба, а з ірисової помадки. Навіть поки Беверлі ще дивилася, відьма, так само хихотячи, скосивши свої древні жовті очі в куток кімнати, відломила від стола шматок і жадібно запхала в окантовану чорним пастку, на яку перетворився її рот.

А чашки, як вона побачила, були корячками з білої кори, акуратно обведеними по колу блакитною глазур’ю. Зображення Ісуса й Джона Кеннеді були сотворені з майже прозорих волокон цукрової вати, і, поки вона на них дивилася, Ісус висолопив язика, а Кеннеді, примруживши око, перднув.

— Ми всі чекаємо на вас! — заверещала відьма, дряпаючи нігтями помадкову стільницю, борознячи глибокі шрами на її сяючій поверхні. — О так! О так!

Плафони під стелею виявилися льодяниками. Стінні панелі з ірисової карамелі. Вона подивилася вниз і побачила, що її підошви залишають відбитки в дошках підлоги, які були зовсім не дошками, а плитками шоколаду. Від запаху солодощів нудило.

«О Господи, це ж Гензель і Гретель, це ж та сама відьма, якої я боялася найдужче, бо вона з'їла тих дітей…»

— На тебе й твоїх друзів! — верещала, регочучи, відьма. — На тебе й твоїх друзів! У клітці! У клітці, поки розжарюватиметься піч! — верескливо реготала вона, а Беверлі бігла до дверей, але бігла наче в уповільненому фільмі. Регіт відьми бився й кружляв навкруг її голови, наче хмара кажанів. Беверлі скрикувала. Коридор тхнув цукром, і нугою, й ірисками, і нудотними синтетичними полуницями. Дверна ручка — штучний кришталь, коли вона сюди заходила — тепер була монструозним цукровим діамантом.

231