Воно - Страница 232

К оглавлению

232

— Я непокоюся за тебе, Бевві… я непокоюся дуже СИЛЬНО!

Вона обернулась, руде волосся вихором майнуло їй повз обличчя, щоби побачити, як по коридору до неї шкандибає її батько, одягнений у відьмину чорну сукню, з камеєю-черепом на шиї; обличчя в батька обвисало ніздрюватою текучою плоттю, очі були чорними, наче обсидіанові, руки стискалися й розтискалися, на губах грала сентиментально-плаксива усмішка.

«Я бив тебе, бо мені хотілося ВИЇБАТИ тебе, Бевві, цього лиш мені й хотілося, я хотів ВИЇБАТИ тебе, я хотів З'ЇСТИ тебе, я хотів вилизувати твою КИЦЕНЬКУ, я хотів затиснути зубами й СМОКТАТИ твій КЛІТОР, НЯМ-НЯМ, Бевві, ооооххххх, НЯМИ-НЯМИ ДО ЗНЕТЯМИ, я хотів посадовити тебе в клітку… і гаряче розтопити піч… і мацати твою ПИЗДУ, твою пухкеньку ПИЗДУ… а коли вона стане достатньо пухкенькою, їсти… Їсти… ЇСТИ…»

З вереском вона вхопилася за липку дверну ручку й вилетіла на ґанок, що був прикрашений візерунками з мигдального крему й замощений ірисинами. Десь далеко — вони немов туманно плинули перед очима — вона побачила, як проїжджають у різних напрямках машини, як якась жінка штовхає візок із купленими в «Костелло» харчами.

«Я мушу забратися звідси, — думала вона, лише ледь-ледь доладно. — Там, удалині, реальність, якби мені лишень тільки зуміти дістатися хідника…»

— Нічого путнього з того не вийде, щоб тобі тікати, Бевві, — її батько

(«мій патько»)

сказав, сміючись. — Ми довго цього чекали. Це буде весело. Це буде нам НЯМИ-НЯМИ аж ДО ЗНЕТЯМИ.

Вона озирнулася знову, і тепер на її батькові була не відьмина чорна сукня, а клоунський костюм із великими помаранчевими ґудзями. На голові сиділа стильна у 1958 році єнотова шапка того фасону, який у діснеївському фільмі про Дейві Крокетта популяризував Фесс Паркер. В одній руці він тримав низку повітряних кульок. А в іншій дитячу ногу, наче куряче стегенце. На кожній кульці містився трафаретний напис: «ВОНО ПРИЙШЛО З ДАЛЬНЬОГО КОСМОСУ».

— Скажи своїм друзям, що я останній з вимираючої раси, — щирилося Воно своєю проваленою посмішкою, хитливо шкандибаючи слідом за нею вниз сходами ґанку. — Єдиний, хто вижив, з помираючої планети. Я прийшов, аби пограбувати всіх жінок… зґвалтувати всіх чоловіків… і навчитися танцювати «М’ятний твіст»!

Воно почало скажено дриґатися й смикатися — повітряні кульки в одній руці, відірвана, кровоточива нога в іншій. Клоунський костюм здимався й лопотів, хоча Беверлі не відчувала жодного вітру. У неї заплелися ноги, і вона поточилася на хідник, викинувши вперед долоні, щоб пом’якшити падіння, струс пробіг їй по руках аж до плечей. Жінка, що штовхала візок з бакалією, зупинилася, оглянулася з сумнівом назад, а потім поспішила вперед трохи швидше.

Клоун вирушив до неї знову, відкинувши геть понівечену ногу. Вона приземлилася на моріжку з непередаваним гупанням. Беверлі лише якусь мить пролежала розпластаною на тротуарі, десь углибині себе впевнена, що ось-ось вона мусить прокинутись, що таке не може бути справжнім, це мусить бути сновидіння…

Вона зрозуміла, що це не так, за мить до того, як її торкнулися скорчені, з довгими пазурами, пальці клоуна. Воно справжнє; воно може вбити її. Так, як Воно повбивало дітей.

— Гракли знають твоє справжнє ім’я! — крикнула вона зненацька йому.

Воно відсахнулося, і на якусь мить їй здалося, ніби усмішка На губах усередині намальованої довкола них великої червоної усмішки стала гримасою ненависті й болю… а можливо, також ще й страху. Це могло бути всього лиш її уявою, і, безумовно, Беверлі не мала ані найменшого поняття, чому вона прокричала такі божевільні слова, але це подарувало їй дещицю часу.

Вона схопилась на ноги й побігла. Заверещали гальма, розлючений і водночас переляканий голос заволав:

— Чому не дивишся, куди йдеш, ти, тупа хвойдо!

Бев непевно відзначила собі нібито хлібний фургон, який мало не збив її, коли вона кинулася через дорогу, неначе дитина за гумовим м’ячем, а потім вона вже стояла на протилежному хіднику, хекаючи, з пекучим шпичаком у лівому боці. Хлібний фургон поїхав собі далі по Нижній Головній.

Клоун зник. Нога зникла. Будинок стояв на своєму місці, але тепер вона побачила, що він занепалий і покинутий, вікна забиті дошками, а сходи, що ведуть на ґанок, потріскані й поламані.

«Я й справді була там чи мені все примарилося?»

Але джинси на ній були брудними, а блузка в пилюці.

І шоколад на пальцях.

Вона витерла їх об холоші джинсів і швидко вирушила геть — із палаючим обличчям, з холодною, мов крига, спиною, очі в неї вибалушувалися й западали в єдиному ритмі з приспішеним биттям її серця.

«Ми не можемо побити Воно. Чим би Воно не було, ми не можемо побити Воно. Воно навіть само бажає, аби ми спробували — Воно бажає відіграти старий рахунок. Нічиєю задовольнитися не зможе, я гадаю. Ми мусимо забиратися звідси… просто поїхати геть».

Щось погладило їй литку, легесенько, як цікавий кіт лапкою.

Вона від того відсмикнулась, стиха вискнувши. Поглянула вниз і зіщулилась, закриваючи долонею собі рота.

Побачила повітряну кульку — жовту, точно як її блуза. На кульці флуоресцентно-синіми літерами було написано: «АВШЕШ, ПВАВИЛЬНО, КВОЛИКУ».

У неї на очах кулька, легенько підстрибуючи, полетіла далі вулицею, гнана приємним весняним вітерцем.

4

232