Воно - Страница 236

К оглавлению

236

— Молодий чоловіче, вам хтось коли-небудь казав, що ви точнісінький містер Піперс?

Відтак він і втік. І опинився майже за милю від «Фрізіс», перед Міським центром, як на те щиро сподівався, поза небезпекою. Принаймні на якийсь час. Він був виснажений. І сів на лавку якраз ліворуч від статуї Пола Баньяна, бажаючи лише трішки спокою, аби опанувати себе. За хвильку він підведеться й вирушить додому, але наразі було так хороше просто сидіти тут, на пополуденному сонечку. День відкривався холодною, похмурою мрячкою, але зараз можна було повірити, що дійсно надходить весна.

Далі на галявині Міського центру йому було видно стенд, на якому цього березневого дня яскраво синіми літерами сяяло оголошення:

АГОВ, ЮНЬ!
УЖЕ 28 БЕРЕЗНЯ
РОК-Н-РОЛОВЕ ШОУ АРНІ «ВУ-ВУ» ҐІНЗБЕРГА
ДЖЕРІ ЛІ ЛЬЮЇС
«ПІНГВІНИ»
ФРЕНКІ ЛАЙМОН & «ТИНЕЙДЖЕРИ»
ДЖИН ВІНСЕНТ & «БЛУ КЕПС»
ФРЕДДІ «БУМ-БУМ» КЕННОН
ВЕЧІР ЗДОРОВОЇ РОЗВАГИ

Це був концерт, на який Річі дуже хотілося б потрапити, але він розумів, що не має на це жодного шансу. До уявлень його матері про здорову розвагу не входив Джері Лі Льюїс, який повідомляє американській молоді про те, що «в нас уже є курчата в коморі, чиїй коморі, якій коморі, моїй коморі». Як на те пішло, не входив також і Фредді Кеннон, чия «милочка з Талахасі має високе шасі». Вона була готова визнати, що підлітком-малявкою віддала данину моді й упаданню за Френком Сінатрою (якого тепер сама називала Френкі Чванько), але, як і мати Білла Денбро, смертельно ненавиділа рок-н-рол. Від Чака Беррі її кидало в жах, вона проголошувала, що від Річарда Пеннімена, відомого його підлітковому й передпідлітковому електорату як Малюк Річард, їй хочеться «ригати, як курці».

Річі ніколи не просив у матері пояснити цю фразу.

Батько Річі залишався нейтральним щодо рок-н-ролу, і його, можливо, можна було б схилити на свій бік, але в душі Річі розумів, що бажання матері-щодо цього будуть панівними — у всякому разі, поки йому не виповниться шістнадцять чи сімнадцять, — а на той час, як непорушно була впевнена його мати, вся ця рок-н-ролова манія, що охопила країну, вже минеться.

Річі ж вважав, що Денні й «Джуніори» мають більше рації щодо цього, аніж його матуся — рок-н-рол ніколи не помре. Сам Річі обожнював цю музику, хоча мав тільки два її джерела — «Амерікен Бендстенд» після полудня на «Сьомому каналі» та передачі радіостанції WMEX із Бостона ввечері, коли рідшав ефір і захоплений, захриплий голос Арні Ґінсберга напливав хвилями, немов голос якогось викликаного під час спіритичного сеансу духа. Ці ритми робили дещо більше, ніж просто радували Річі. Вони допомагали йому почуватися більшим, дужчим, сповненим життя. Коли Френкі Форд співав «Морський круїз», або Едді Кокрен співав «Меланхолію літньої доби», Річі натурально переповнювався щастям. У цій музиці бриніла потужність, яка, здавалося, повноправно належить усім щуплим дітям, товстим дітям, потворним дітям, сором’язливим дітям — невдахам усього світу, коротше кажучи. У ній він вчував відчайдушно шалену електричну напругу, яка мала силу як убивати, так і підносити. Він боготворив Фетса Доміно (поряд з яким навіть Бен Генском здався б сухорлявим і струнким) і Бадді Холлі, котрий, точно як Річі, носив окуляри, і Верескливого Джея Гокінса, який вистрибував на своїх концертах із труни (чи принаймні так чув Річі), і «Довеллз», які танцювали не згірш за чорних.

Ну, майже.

Він знав, що колись матиме рок-н-ролу скільки завгодно — Річі не сумнівався, що його так само гратимуть, коли мати нарешті здасться й дозволить слухати — хоча цього не станеться 28 березня 1958-го року, чи 1959-го… чи…

Річі відірвався очима від стенду… і тоді… ну, тоді він, мабуть, задрімав. Це було єдине логічне пояснення. Те, що трапилося тоді, може відбуватися тільки у снах.

І от тепер він знову опинився тут, Річі Тозіер, котрий отримав зрештою весь той рок-н-рол, якого йому колись бажалося… і з’ясував, на щастя, що цього недостатньо. Його погляд метнувся до стенду перед Міським центром, і він, з певного чину моторошним передбаченням, побачив таке:

14 ЛИПНЯ
ХЕВІ-МЕТАЛ-МАНІЯ
«ДЖУДАС ПРІСТ»
«АЙРОН МЕЙДЕН»
КУПУЙТЕ КВИТКИ ТУТ
АБО
У БУДЬ-ЯКОМУ ВІДДІЛКУ МЕРЕЖІ «ТІКЕТРОН»

«Десь по дорозі вони загубили згадку про „здорову розвагу“, — подумав Річі, — але, наскільки я можу судити, це єдина відмінність».

І почув Денні & «Джуніорів», віддалено й приглушено, немов голоси, що долітають довгим коридором з якогось дешевого радіоприймача: «Рок-н-рол ніколи не помре, йому немає кінця… він увійде в історію… ось побачиш, друже мій, він завжди буде в наших серцях…»

Річі оглянувся на Пола Баньяна, святого покровителя Деррі, який постав тут, бо, згідно з оповідками, саме тут витягали колоди, які сплавляли згори по річці. Були часи, коли і Кендаскіґ, і Пенобскот навесні перетворювалися на простори суцільних колод, їхні чорні, дерев’янисті шкури зблискували на весняному сонечку. Хто мав спритніші ноги, той міг пройти від «Спа Воллі» на Пекельній ділянці до «Шахраїв» у Брустері («Шахраї» — то була таверна з такою жахливою репутацією, що зазвичай її називали «Відром крові»), не замочивши чобіт вище третього хрестовиння своїх сирицевих шнурків. Чи то так розповідалося в юності Річі, і йому ніби пригадувалося, ніби дещиця Пола Баньяна була присутня в кожній з тих історій.

236