Воно - Страница 242

К оглавлению

242

— Йо, гадаю, так, інколи я злітаю на деяких трюках.

— А можна мені на ній спробувати? — запитав Білл раптом.

Хлопчик подивився на нього; спершу з роззявленим ротом, а потім зареготав:

— Це було б кумедно. Я ніколи не бачив дорослого на скейтборді.

— Я дам тобі четвертака, — сказав Білл.

— Тато мені казав…

— Ніколи не брати грошей і цукерок у незнайомих. Корисна порада. Я тобі все одно дам ч-ч-четвертак. То що скажеш? Тільки до р-р-рогу Джексон-стрит.

— Та не треба четвертака, — сказав хлопчик. Він знову залився сміхом — такий веселий, безхитрісний звук. Свіжий звук. — Не потрібен мені ваш четвертак. Маю два бакси. Я багатій натурально. Але таке мушу побачити. Тільки мене не звинувачуйте, якщо щось собі зламаєте.

— Не турбуйся, — сказав Білл. — Я застрахований.

Він крутнув пальцем одне з потертих коліщаток дошки, радіючи тій легкій швидкості, з якою воно обертається — воно звучало так, ніби в ньому цілий мільйон підшипникових кульок. Гарний то був звук. Він викликав щось дуже давнє у Білла в грудях. Якесь бажання — тепле, як любов, і чарівне, як кохання. Він усміхнувся.

— Про що ви думаєте? — запитав малий.

— Я думаю, що г-готовий убитися, — сказав Білл, і хлопець розсміявся.

Білл поставив скейтборд на тротуар і наступив на нього однією ногою. Покатав його на пробу вперед і назад. Хлопець дивився. Подумки Білл побачив себе, як він їде вниз по Вітчем-стрит у бік Джексон-стрит на зеленому, як авокадо, скейтборді цього малого, позаду нього напинаються поли піджака, його лиса голова блищить на сонці, коліна підігнуті тим тендітним чином, як ото підгинає коліна сексуальна білявка в свій перший день на сніжному схилі. Така поза, що підказує тобі: у своїй уяві вона вже впала. Він міг закластися, що цей хлопець їздить на скейтборді не так. Він міг закластися, що цей хлопець їздить

(«наввипередки з дияволом»)

так, ніби завтрашнього дня не існує.

Те гарне відчуття померхло в його грудях. Білл побачив, і то занадто ясно, як дошка висковзає йому з-під ніг і, необтяжена, кулею летить униз по вулиці, неймовірно яскраво-зелена, того кольору, який може полюбитися тільки дитині. Він побачив себе, як він гепається на гузно чи, можливо, на спину. Повільний наплив камери в окрему палату Деррійського міського шпиталю, як та, в якій вони колись відвідували Едді, після того як він зламав руку. Білл Денбро цілком закований у гіпс, одна нога висить на блоках і тросиках. Заходить лікар, дивиться на його картку, дивиться на нього, а потім каже: «Ваша провина полягає у двох ляпсусах, містере Денбро. Перший — це безпорадність зі скейтбордом. Другий — ви забули, що вам уже близько сорока років».

Білл нахилився, підхопив скейтборд і віддав його назад малому.

— Гадаю, не варто, — сказав він.

— Страшко курям на сміх, — промовив хлопчик, але благодушно.

Білл завів великі пальці собі під пахви й залопотів ліктями, приказуючи: «Ко-ко-ко».

Хлопчик засміявся.

— Слухайте. Мені вже треба додому.

— Будь обережним на цьому, — нагадав йому Білл.

— Не можна бути обережним на скейтборді, — відповів хлопчик, дивлячись на Білла так, ніби в того не вистачало клепки під дахом.

— Правильно, — погодився Білл. — Гаразд. Як то кажуть у нас у кінобізнесі, я тебе чую. Але тримайся подалі від дренажних колодязів і водостоків. І гуляй разом із друзями.

Хлопець кивнув:

— Та я тут поряд зі своїм домом.

«Мій брат також був поряд», — подумав Білл.

— У всякому разі, це скоро закінчиться, — сказав Білл малому.

— Справді? — перепитав хлопчик.

— Я так думаю, — сказав Білл.

— Окей. До скорого… страшко!

Хлопчик поставив одну ногу на дошку й відштовхнувся іншою. Щойно зрушивши, він поставив на дошку першу ногу й помчав униз вулицею із, як здалося Біллові, самовбивчою швидкістю. Але їхав він, як Білл від нього й очікував, з ліниво-недбалою граційністю. Білл відчував замилування цим хлопчиком, і радість, і бажання самому бути хлопчиком, разом із майже задушливим страхом. Хлопчик котився так, ніби не існувало таких речей, як смерть і старіння. Цей хлопчик здавався якимсь вічним і неминущим у своїх бойскаутських хакі-шортах і стоптаних кросівках, зі своїми щиколотками — без шкарпеток й доволі брудними, — і розвіяним позаду волоссям.

«Стережися, хлопче, так тобі не завернути за ріг!» — подумав Білл злякано, але хлопець, наче брейкденсер, вихнув стегнами вліво, пальці ніг крутнулися на зеленій фібергласовій дошці, і він без зайвих зусиль завернув за ріг на Джексон-стрит, просто впевнений, що там не буде нікого, хто завадив би на цого шляху. «Хлопчику, — подумав Білл, — не завжди так буде».

Наблизившись до свого дому, він не зупинився, а лише стишив ходу до швидкості бездільного перехожого. Там були люди на галявині: мати в шезлонгу зі сплячим немовлям на руках дивилася на двох дітей, либонь, десяти й одинадцяти років, які грали в бадмінтон на моріжку, що був іще мокрим після ранкового дощу. Молодший з цієї пари, хлопчик, спромігся відбити волан через сітку, і мати гукнула: «Гарний удар, Шоне!»

Будинок залишився того самого темно-зеленого кольору, і віялове вікно так само було над дверима, але квітників його матері не стало. Також, наскільки він зміг роздивитися, із заднього подвір’я зникли гімнастичні джунглі, які з викинутих кимсь труб колись збудував його батько. Біллу згадався той день, коли з їх вершечка впав Джорджі й надколов собі зуба. Як же він тоді репетував!

242