Воно - Страница 243

243

Дивлячись на все це (щось зникло, щось залишилося), він подумав про те, щоб підійти до тієї жінки зі сплячим немовлям на руках. Він подумав про те, щоб сказати: «Вітаю, мене звуть Білл Денбро, колись я жив тут». А жінка відповість: «Дуже приємно». Що могло б бути далі? Може, він запитав би, чи збереглося те лице — лице, що вони з Джорджі в нього інколи кидали дротики, — яке він колись так ретельно вирізав на одній із кроквин на горищі? Може, він спитав би, чи сплять її діти влітку, особливо спекотними ночами, на закритій веранді заднього ґанку, балакаючи між собою притишено, коли спостерігають танці блискавиць на обрії? Він припускав, що здатен дещо з цього запитати, але відчував, що страшно заїкатиметься, намагаючись бути люб’язним… та й чи хочеться йому насправді знати відповіді на ці запитання? Після того як помер Джорджі, дім цей став холодним, і заради чого б він не приїхав тепер у Деррі, те було не тут.

Тому він пішов далі й на розі завернув праворуч, не озирнувшись.

Опинившись невдовзі на Канзас-стрит, він попрямував назад у середмістя. Тільки затримався трохи біля огорожі край хідника, дивлячись униз, у Пустовище. Огорожа була тою самою — хисткий, побілений і вицвілий, дерев’яний штахетник, — і Пустовище на вигляд було тим самим, хіба що здичавілішим. Єдині зміни, що він їх зауважив: брудні димові смуги, якими завжди позначалося міське звалище, зникли (на зміну звалищу прийшов сучасний сміттєспалювальний завод) та понад зеленими хащами простягнувся довгий віадук — подовження платного шосе. Усе решта було таким знайомим, немов він востаннє бачив це минулого літа: бур’яни з кущами сповзають униз до пласких болотистих ділянок ліворуч та до гайків нікчемних дерев з чагарниками праворуч. Він побачив зарості того, що вони називали бамбуком: сріблясто-білі жердини дванадцяти-чотирнадцяти футів заввишки. Пригадав, що Річі якось був спробував цей бамбук покурити, стверджуючи, що він схожий на ту штуку, яку курять джазові музики, й від нього отримуєш кайф. Усе, що Річі тоді отримав, це нудоту.

Білл почув дзюрчання води, що бігла по багатьох маленьких потічках, побачив, як, відбиваючись від ширших плес Кендаскіґ, подає свої світлові сигнали сонце. І запах був той самий, навіть попри те, що зникло звалище. Потужний аромат рослинності на вершечку її весняного буяння не маскував цілком запаху сміття й людських викидів. Він був несильним, але впізнаваним. Запах розкладу; подих споду.

«Отам усе закінчилося колись, там же все закінчиться і цього разу, — подумав Білл з трепетом. — Отам… під цим містом».

Він постояв ще якийсь час, переконаний, що мусить щось побачити — якусь маніфестацію того зла, битися з яким він повернувся в Деррі. Нічого себе не позначило. Білл чув, як біжить вода, такий суто весняний, сповнений життя звук, що нагадав йому про ту греблю, яку вони там, унизу, колись збудували. Він бачив, як мерехтять кущі й дерева під легким вітерцем. І більше нічого. Жодного знаку. Він пішов далі, струшуючи по дорозі з долонь сліди парканового вапна.

Він рухався в бік середмістя, напівзгадуючи-напівмарячи, аж тут трапилася ще одна дитина — цього разу дівчинка років десяти у вельветових штанах з високою талією і вицвілій червоній блузці. Під однією рукою в неї стрибав, відбиваючись від землі, м’ячик, а в іншій вона тримала ляльку за біляве волосся з «Арнел».

— Агов! — погукав Білл.

— Що? — підвела голову дівчинка.

— Яка найкраща крамниця в Деррі?

Вона трішки задумалася.

— Для мене чи для когось?

— Для тебе, — уточнив Білл.

— «Уживана Троянда, Уживаний Одяг», — сказала вона, аніскільки не вагаючись.

— Перепрошую? — перепитав Білл.

— Перепрошуєте за що?

— Я маю на увазі, це в крамниці така назва?

— Звичайно, — сказала дівчинка, дивлячись на Білла, як на заслаблого. — «Уживана Троянда, Уживаний Одяг». Моя мама каже, там саме лахміття, але мені подобається. У них там є старі речі. От, як платівки, яких ти ніколи не чув. А ще поштові листівки. Там пахне, як на горищі. Мені вже треба додому. Бувайте.

Вона вирушила далі, не оглядаючись, постукуючи м’ячиком, тримаючи за волосся свою ляльку.

— Агов! — гукнув Білл дівчинці вслід.

Вона кинула назад капризний погляд:

— Перепрошую, як-воно-називається ще раз?

— Та крамничка! Де вона?

Дівчинка озирнулася через плече й сказала:

— Там, куди ви саме йдете. Унизу Горбатого Пагорба.

Білл відчув, як загортається сам у себе дух минулого, як він обгортає його собою. Він нічого не збирався питати в цієї дівчинки; запитання само вискочило йому з рота, наче корок із горла пляшки шампанського.

Він спускався Горбатим Пагорбом у середмістя. Пам’ятні йому з дитинства склади й м’ясокомбінати — похмурі цегляні будівлі з брудними вікнами, від яких несло всепоглинущими м’ясними запахами — здебільшого позникали, хоча заводи «Армор» і «Зірчане м’ясо» все ще стояли на своїх місцях. А от «Конопляного пагорба» не було, і на місці «Орлиного м’яса» та «Кошерного м’яса» тепер стояв банк для автомобілістів, які бажають обслуговування, не вилазячи з-за керма, та пекарня. А там, де колись була стояла філія «Братів Трекерів», виднілася вивіска з написаною старомодними літерами назвою крамниці, про яку казала дівчинка з лялькою: «УЖИВАНА ТРОЯНДА, УЖИВАНИЙ ОДЯГ». Червону цеглу було пофарбовано на жовте, мабуть, років десять чи двадцять тому це був життєрадісний колір, але тепер він став мутним — тим кольором, що Одра його називала сечово-жовтим.

243