Воно - Страница 244

244

Білл повільно вирушив до крамниці, відчуваючи, як його знов облягає те відчуття дежавю. Пізніше він скаже іншим, що зрозумів, якого привида там побачить, іще до того, як його насправді побачив.

Вітрина «УЖИВАНОЇ ТРОЯНДИ. УЖИВАНОГО ОДЯГУ» була більш ніж просто мутною; вона була геть брудною. Нічого спільного з антикварними крамничками «Давність» з їхніми креденсами «Хужер», ловкенькими різьбленими ліжечками та скляним посудом доби Великої Депресії, підсвіченим прихованими ліхтариками; цей заклад був більше схожий на те, що його мати з цілковитою зневагою називала «типовим Янкі-ломбардом». Рясніло накиданими без пуття речами, що купами лежали тут, там і повсюди. Сповзаючі з вішаків сукні. Підвішені за голови грифів, наче страчені злочинці, гітари. Стояв ящик платівок-сорокап’яток, оголошення повідомляло: «10 центів ЗА ОДНУ. 1 ДОЛАР ЗА ДЮЖИНУ: „Сестри Ендрюз“, Перрі Комо, Джимі Роджерз та інші». Малося дитяче вбрання і жахливе на вигляд взуття з карткою перед ним: «СЕКОНД, АЛЕ НЕПОГАНЕ! $1 ЗА ПАРУ!» Стояли два телевізори, схоже, сліпі. А третій мутно показував вулиці «Зграю Брейді». Ящик книжок у м’яких обкладинках, більшість з відірваними палітурками («2 ШТУКИ ЗА ЧЕТВЕРТАК, 10 ЗА ДОЛАР, є й інші, ДЕЯКІ З НИХ „СВІЖАКИ“»), стояв поверх радіоприймача в брудному корпусі з білого пластику й з величезним, як будильник, верньєром. У брудних вазах на понадколюваному, щербатому, запилюженому обідньому столі стирчали букети пластмасових квітів.

Усе це Білл побачив як хаотичний фон для речі, в яку відразу ж учепився його погляд. Він закляк, дивлячись на неї розширеними, сповненими недовіри очима. Мурашки шалено бігали вгору та вниз по його тілу. Лоб був гарячим, руки холодними, на мить здалося, що всередині нього навстіж розчахнуться геть усі двері й він пригадає все.

Сілвер стояв у правій вітрині.

Сішки при ньому так і не було, й іржа розцвітила переднє і заднє крила, але верескливий клаксон був на місці, на кермі, зі своєю побляклою від тріщинок і віку гумовою бульбою. Сам ріжок, якого Білл завше тримав акуратно відполірованим, був тьмяним, покритим вибоїнами. Той плаский багажник над заднім крилом, на якому часто разом із Біллом їздив Річі, зберігся, але тепер був погнутий, висів на єдиному болті. На якомусь етапі хтось покрив сидіння фальшивою тигровою шкурою, яка тепер витерлася й обтріпалася так, що стало не розрізнити смуг.

Сілвер.

Білл підняв руку, якої не відчував, аби витерти сльози, що повільно збігали йому по щоках. Уже після того, як він упорався з цією справою за допомогою носовичка, Білл увійшов до середини.

Атмосфера в «Уживаній Троянді, Уживаному Одязі» була затхлою від віку. Тут пахло, як сказала та дівчинка, горищем — проте не тим приємним запахом, який бува на деяких горищах. Це був не запах старого плюшу чи оксамиту, не лляної олії, яку з любов’ю втирають у поверхні старих столів. Тут панував запах прілих книжкових палітурок, напівзасмажених під сонцем минулих літ брудних вінілових подушок, пилу, мишачого посліду.

З телевізора у вітрині гиготіла й кричала «Зграя Брейді». З радіоприймача десь углибині крамниці з ними конкурував голос якогось диджея, котрий називав себе «вашим друзякою Боббі Расселом» і обіцяв новий альбом Принца тому слухачеві, який зателефонує і назве ім’я актора, що грав Воллі в «Полиште це Боброві». Білл знав — його зіграв хлопець на ім’я Тоні Доу, — але йому не потрібен був новий альбом Принца. Радіоприймач сидів на високій полиці посеред низки якихось портретів дев’ятнадцятого століття. Під нею сидів хазяїн, чоловік, мабуть, років сорока, у дизайнерських джинсах і сітчастій майці. Волосся він мав гладенько зачесане назад і був худим ледь не до межі виснаження. Ноги його були задрані на завалений гросбухами стіл, на якому домінував поцяцькований візерунками старовинний касовий апарат. Він читав якийсь роман у м’якій обкладинці, якого, на думку Білла, ніколи не було номіновано на Пулітцерівську премію. Називався він «Жеребці з будмайданчика». Перед столом на підлозі стояв перукарський стовпчик, його смужка загвинчувалася вгору, вгору, у безкінечність. Його обшарпаний шнур вився по підлозі до розетки в плінтусі, наче якась втомлена змія. Табличка перед ним сповіщала: «ВИМЕРАЮЩА ПОРОДА $250».

Коли над дверима дзеленькнув дзвіночок, чоловік заклав сторінку сірниковою картонкою і підвів очі:

— Вам допомогти?

— Так, — сказав Білл і відкрив рота, щоб спитати про велосипед у вітрині. Але перш ніж він устиг заговорити, його розум заповнили якісь нав’язливі слова, єдине речення, що прогнало геть усі інші думки:

«Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє».

«Що, заради Бога»

(«штовхає»)

— Шукаєте щось конкретне? — запитав хазяїн ввічливим тоном, але уважно придивляючись до Білла.

«Він дивиться на мене так, — подумав, попри свою збентеженість, Білл зачудовано — ніби припускає, що я курнув тієї штуки, від якої отримують кайф джазові музики».

— Так, м-м-мене ц-ц-цікавить…

(«стовпи пхає»)

…ц-ц-цей ст-т-т…

— Цей перукарський стовпчик, ви маєте на увазі?

Очі хазяїна зараз демонстрували дещо таке, що Білл навіть у своєму теперішньому розгубленому стані добре пам’ятав і ненавидів з дитинства: нетерпіння чоловіка або жінки, яким доводиться вислуховувати заїку, прагнення швидко втрутитися й закінчити думку і таким чином заткнути бідолашного паршивця.

244