Воно - Страница 245

245

«Але я не заїкаюся! Я поборов це! Я НІХЕРА НЕ ЗАЇКАЮСЯ! Я…»

(«усіх запевняє»)

Ці слова так ясно звучали в його голові, що здавалося, наче хтось інший їх там вимовляє, що він зараз наче той одержимий демонами чоловік у біблійні часи — чоловік, в якого вверглася якась сутність Ззовні. Та проте голос він упізнав і розумів, що це його власний голос. Він відчув, як йому на обличчі тепло виступає піт.

— Я міг би зробити вам

(«привидів бачить»)

пропозицію щодо цього стовпчика, — проказував далі хазяїн. — Правду вам сказати, я не можу його штовхнути за двістіпсят. Я віддам його вам за стосімсятп’ять, як ви на це? Це єдина реально антикварна річ у моєму закладі.

(«стовп»)

— ЩОГЛА! — майже криком промовив Білл, і хазяїн злегка зіщулився. — Не ця щогла мене цікавить.

— З вами все гаразд, містере? — перепитав хазяїн. Дбайливий тон зраджувала жорстка сторожкість у його очах, і Білл побачив, що рука крамаря полишила стіл. Білл зрозумів через спалах радше не інтуїції, а логічного висновку, що нижче його власного поля зору стирчить відкрита шухляда й хазяїн майже напевне поклав свою руку туди, на якоїсь моделі пістолет.

Імовірно, він стривожився через можливе пограбування, більш ймовірно — просто стривожився. Він, урешті-решт, явний гей, а це те місто, де місцеві молодики влаштували смертельну купіль Ейдріену Меллону.

«Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє».

Це відганяло всі думки; це було, як божевілля. Звідки це взялося?

(«штовхає»)

Повторюючись знову й знову.

З раптовим титанічним зусиллям Білл накинувся на цю чужу фразу. Зробив він це, присилувавши свій мозок перекладати її французькою. Таким способом він побивав своє заїкання підлітком. У той час, як слова маршували полем його думок, він їх змінював… і зненацька відчув, що лещата заїкуватості послабшали.

Він усвідомив, що йому щось каже хазяїн крамниці.

— П-п-перепрошую?

— Я кажу, якщо ви збираєтеся затіпатися в корчах, зробіть це на вулиці. Мені тут такого лайна не треба.

Білл зробив глибокий вдих.

— Давайте почнемо с-спочатку, — сказав він. — Уявіть собі, ніби я щойно лиш у-у-увійшов.

— Окей, — доволі мирно погодився хазяїн. — Ви щойно лиш увійшли. І що далі?

— Т-той велосипед у вітрині, — сказав Білл. — Скільки ви хочете за той велик?

— Забирайте за двадцять баксів, — голос у нього тепер звучав розслабленіше, але рука все ще не показувалася назад. — Здається мені, свого часу це був «швінн», а тепер воно якийсь байстрюк, — він зміряв Білла очима. — Великий велосипед. Ви й самі могли б ним їздити.

Думаючи про зелений скейтборд того хлопця, Білл відповів:

— Гадаю, мої велосипедні поїздки вже в м-минулому.

Хазяїн знизав плечима. Нарешті знову показалася його ліва рука.

— Маєте сина?

— Т-так.

— Скільки йому?

— О-о-одинадцять.

— Величенький велик для одинадцятирічного.

— Ви приймете дорожній чек?

— Якщо його номінал не вище десяти баксів за ціну покупки.

— Я зможу дати вам двадцятидоларовий. Не проти, якщо я зателефоную?

— Ні, якщо це місцевий дзвінок.

— Місцевий.

— Зробіть собі ласку.

Білл подзвонив до Деррійської публічної бібліотеки. Майк був там.

— Ти де, Білле? — запитав він, і тут же, без паузи: — 3 тобою все гаразд?

— Я в порядку. Ти вже бачився з кимсь із наших?

— Ні. Побачу їх сьогодні ввечері. — Коротка пауза. — Тобто я очікую на це. Що я можу зробити для тебе, Білле?

— Я зараз купую велосипед, — спокійно сказав Білл. — Я подумав, чи не міг би я закотити його до тебе додому. У тебе є гараж чи щось таке, щоб я міг його там поставити?

Тиша у відповідь.

— Майку? Ти мене…

— Я тут, — відповів Майк. — Це Сілвер?

Білл поглянув на хазяїна, той знову читав свою книжку… чи, може, просто дивився в неї, сам уважно прислухаючись.

— Так, — підтвердив він.

— Де ти?

— Заклад називається «Уживана Троянда, Уживаний Одяг».

— Гаразд, — сказав Майк. — Мій дім під номером 61 на Палмер-лейн. Тобі треба піднятися по Головній вулиці.

— Я знайду.

— Гаразд, я тебе там зустріну. Повечеряти хочеш?

— Добре було б. Ти можеш піти з роботи?

— Без проблем. Керол мене прикриє… — Майк знову зам’явся. — Вона сказала, що десь за годину перед моїм поверненням сюди заходив якийсь парубок. Сказала, що йшов він звідси схожий на привида. Я її попрохав його описати. Це був Бен.

— Ти певен?

— Йо. І твій велосипед. Це також частина цього, хіба не так?

— Я б не здивувався, — сказав Білл, тримаючи на оці хазяїна, котрий на позір цілком поринув у свою книжку.

— Побачимося у мене вдома, — сказав Майк. — Номер 61. Не забудь.

— Не забуду. Дякую тобі, Майку.

— Бережи тебе Бог, Великий Білле.

Білл поклав слухавку. Хазяїн крамниці вмент закрив книжку.

— Знайшли собі місце для зберігання, друже мій?

— Йо.

Білл дістав свої дорожні чеки й розписався на двадцятидоларовому. Хазяїн порівнював два підписи з прискіпливістю, яку за менш бентежних ментальних обставин Білл вважав би доволі образливою.

Нарешті хазяїн виписав чек на проданий товар і засунув дорожній чек у свій старовинний касовий апарат. Підвівшись, він уперся руками собі в крижі, потягнувся, а потім вирушив до передньої частини крамниці. Шлях крізь купи лахміття і напівлахміття він прокладав собі з такою невимушеною граційністю, що Білл аж замилувався.

245