Воно - Страница 246

К оглавлению

246

Піднявши велосипед, він його розвернув і покотив до краю вітринної платформи. Білл ухопився за кермо, щоб допомогти крамареві, і тієї ж миті його струснуло дрожем. Сілвер. Знову. Це ж знову Сілвер у нього в руках і

(«стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє»)

йому довелося силою відігнати цю думку геть, бо від неї йому робилося чудернацьки млосно.

— Заднє колесо трохи спускає, — сказав хазяїн (фактично воно було пласким, як налисник). Переднє було твердим, але таким лисим, що місцями на ньому проглядав корд.

— Не проблема, — сказав Білл.

— Ви зможете довести його звідси?

(«колись я водив його чудово; тепер просто не знаю»)

— Гадаю, так, — сказав Білл. — Дякую.

— Авжеж. А якщо захочете побалакати щодо перукарського стовпчика, повертайтесь.

Хазяїн притримав для нього двері. Білл вивів велосипед надвір, завернув ліворуч і вирушив у бік Головної вулиці. Люди кидали здивовані, зачудовані погляди на лисого чоловіка, що штовхає величезний велосипед зі спущеною задньою шиною і клаксоном, ріжок якого стирчить понад іржавим кошиком переднього багажника, але Білл їх ледве помічав. Він тішився тим, як добре його дорослі долоні припадають до гумових рукоятей керма, згадував, як він завжди збирався вв’язати в дірки в рукоятях по кілька тоненьких пластмасових смужок різних кольорів, щоб вони тріпотіли на вітрі. Так він ніколи на це й не спромігся.

Він зупинився на розі Головної і Централ-стрит перед фасадом «Містер Пейпербек». І притулив велосипед до стіни книгарні тільки на те, щоб зняти з себе піджак. Нелегка то була робота — штовхати велосипед зі спущеним колесом, а після полудня стало вже спекотно. Вкинувши піджак до кошика, він рушив далі.

«Ланцюг іржавий, — думав Білл. — Той, кому він належав, не вельми піклувався про (друга) нього».

Він зупинився на мить, нахмурив лоба, намагаючись пригадати, що ж тоді було трапилося з Сілвером? Чи він його продав? Подарував комусь? Загубив його, може? Він не міг згадати. Натомість та ідіотська фраза

(«стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє»)

вигулькнула знову, недоречна, як м’який фотель посеред поля бою, як програвач платівок у каміні, як ряд олівців, що стирчать з бетонного хідника.

Білл помотав головою. Фраза розпалася й розвіялася, мов дим. Він поштовхав Сілвера до Майка додому.

6
МАЙК ХЕНЛОН УСТАНОВЛЮЄ ЗВ'ЯЗОК

Але спершу він приготував вечерю — гамбургери з пасерованими грибами з цибулею та салатом зі шпинату. На той час вони вже закінчили працювати з Сілвером і були більш ніж готовими до того, щоб поїсти. Будинок був маленьким, акуратним «Кейп-Кодом», білим із зеленим оздобленням. Майк якраз тільки-но під’їхав, коли Білл штовхав Сілвера вгору по Палмер-лейн. Він прибув за кермом старого «форда» з іржавими порогами й тріснутим заднім склом, і Біллу згадався той факт, що його так спокійно відзначив Майк: шість членів їхнього Клубу Невдах, котрі полишили Деррі, перестали бути невдахами. Майк залишився на місці, і досі перебував позаду.

Білл закотив Сілвера у Майків гараж, що мав глиняну проолієну долівку й був таким же достоту акуратним, яким виявився і його дім. Інструменти висіли на гачках, а прикриті бляшаними конусами лампи скидалися на ті світильники, які нависають понад більярдними столами. Білл приставив велосипед до стіни. Обидва чоловіки якусь хвильку дивилися на нього без слів, руки в кишенях.

— Це таки Сілвер, авжеж, — нарешті промовив Майк. — Я думав, що ти міг і помилитися. Проте це він. Що ти збираєшся з ним робити?

— Їбать мене, аби я те знав. У тебе є велосипедний насос?

— Йо. Здається, в мене також є й ремонтний набір для шин. У нього безкамерні шини?

— Завжди були, — Білл нахилився подивитися на спущене колесо. — Йо. Безкамерні.

— Готуєшся кататися на ньому знову?

— 3-з-звісно, ні, — різко відгукнувся Білл. — Мені просто не подобається бачити його, як він тут стоїть л-л-лайном на спущеній.

— Як скажеш, Великий Білле. Ти — бос.

Білл на це шпарко озирнувся, але Майк уже пішов до задньої стіни гаража й знімав там зі стіни насос. З одної з шафок він дістав бляшаночку з причандалами для ремонту шин і вручив Біллові, який подивився на неї з цікавістю. То була, як він пригадав, річ, пам’ятна йому з дитинства: маленька бляшана коробочка майже такого ж розміру й форми, як ті, що їх мали люди, котрі самі собі скручували сигарети, за винятком того, що в цієї верхня кришка була блискучою й карбованою — нею обшмуглювали гуму навколо пробою, перш ніж накладати латку. Бляшанка мала абсолютно новенький вигляд, на ній ще навіть був приклеєний цінник «Вулко»: $7,23. Біллові подумалося, що, коли він був малим, такий набір ішов, здається, за долар двадцять п’ять.

— Ти не тримав це тут невідь-відколи, — сказав Білл. Це не було запитання.

— Еге ж, — погодився Майк. — Купив минулого тижня. У тім торговельнім центрі, до речі.

— У тебе є власний велосипед?

— Hi, — відповів Майк, дивлячись йому просто в очі.

— Ти просто так купив цей набір.

— Просто отримав таку спонуку, — погодився Майк, не відриваючись поглядом від очей Білла. — Прокинувся з думкою, що це може стати у пригоді. Ця думка наверталася весь день. Отже… я й придбав цей набір. І ось ти тут, щоб ним скористатися.

— Ось я тут, щоб ним скористатися, — погодився Білл. — Але, як то кажуть у телесеріалах, що це все означає, милий?

246