Воно - Страница 264

К оглавлению

264

Частина четверта
Липень 1958 року

Ти, летаргійна, чекаєш на мене, чекаєш

вогню, а я йду слідом за тобою, твоєю

вражений красою

Твоєю вражений красою

Я вражений

Вільям Карлос Вільямс. Патерсон

Мабуть, ти народилася в сорочці:

По дупці лікар шльопнув немовля,

Сказав тоді: «Ти будеш особлива,

Мала, солодка кралечко моя».

Сідні Сім’єн. Моя краля

Розділ 13
Апокаліптичне кам’яне побоїще

1

Білл прийшов першим. Зараз він сидить в одному з вольтерівських крісел, що стоять біля входу в читальний зал, і спостерігає, як Майк відпускає останніх на той вечір читачів: стара пані з оберемком готичних романів у м’яких палітурках, чоловік зі здоровенним томом історії Громадянської війни та сухоребрий пацан, який хоче взяти книгу в пластиковій обкладинці, у верхньому куточку якої стоїть наліпка: «Видається тільки на сім днів». Без жодного подиву чи радості Білл помічає, що це його власний останній роман. Він відчуває, що дивуватися немає сил, а подібні приємні несподіванки — то лиш уявна реальність, яка зрештою виявиться сном.

Гарненька дівчинка, одягнена в шотландський кілт, заколотий великою золотою англійською булавкою («Господи, я таких сто років не бачив, — думає Білл. — Вони що, знов у моді?»), згодовує четвертаки ксероксу. Вона робить копії й одним оком поглядає на годинник із маятником, що висить над столом. Звуки по-бібліотечному м'які та заспокійливі: приглушене рипіння підошов та підборів на червоно-чорному лінолеумі, розмірене цокання годинника, що сухо відраховує секунди, котяче вуркотіння копіювального апарата.

Хлопець забирає роман Вільяма Денбро, підходить до дівчини, яка стоїть біля ксероксу й саме закінчила робити копії, і починає охайно складати для неї аркуші.

— Можеш лишити копії прямо на столі, Мері, — каже Майк. — Я потім приберу.

Вона дарує йому сяючу посмішку.

— Дякую, містере Хенлон.

— Добраніч. Добраніч, Біллі. Одразу йдіть додому.

— Тобі стрінеться бабай, скаже — душу… віддавай! — декламує сухоребрий пацан Біллі та впевнено обіймає дівчину за тонку талію.

— Не думаю, що його зацікавить така огидна парочка, як ви, — каже Майк, — але все одно будьте обережні.

— Неодмінно, містере Хенлон, — досить серйозно відповідає Мері та дає хлопцю легкого стусана в плече, а потім сміється й каже: — Пішли, огидний.

Коли вона це робить, то з гарненької, у міру привабливої старшокласниці вона перетворюється на грайливу й кмітливу одинадцятирічну Беверлі Марш… вони проходять повз, і Білл уражений її красою… і йому стає страшно, йому хочеться підійти до хлопця й від щирого серця порадити йому, щоб вони йшли додому тільки по освітлених вулицях і не озиралися, якщо до них хтось заговорить.

«Не можна бути обережним на скейтборді, містере», — каже йому примарний голос, і Білл посміхається гіркою посмішкою дорослої людини.

Він дивиться, як хлопець відкриває перед дівчиною двері. Вони виходять у вестибюль і притискаються одне до одного ще ближче. Білл може закластися на весь свій гонорар від останньої книги (яку хлопець на ім'я Біллі тримає зараз під рукою), що малий устиг крадькома поцілувати дівчину, коли відкривав перед нею вхідні двері. «Біллі, чоловіче, ти справжній йолоп, якщо цього не зробив, — думає Білл. — А тепер проведи її додому. Заради всього святого, подбай, щоб вона прийшла додому цілою та неушкодженою!»

Майк гукає до нього:

— Я зараз, Великий Білле, тільки розкладу оце по теках.

Білл киває й схрещує ноги. На його колінах тихо шурхотить паперовий пакет. У ньому знаходиться пінта бурбону, і Білл думає, що йому ніколи в житті не хотілося випити так, як зараз. Якщо в Майка не буде льоду, то вода напевне знайдеться. А судячи з того, як Білл себе почуває, багато води йому не знадобиться.

Він думає про Сілвера, що стоїть, прихилившись до стінки в гаражі Майка на Палмер-лейн. А далі він мимоволі звертається думками до того дня, коли вони всі зустрілися в Пустовищі (тобто всі, окрім Майка) та знову переповіли свої історії: прокажений під ганком, мумії, що ходять по льоду, кров зі стоків у ванній, мертві діти у водонапірній вежі, оживаючі фотографії та вовкулаки, що безлюдними вулицями ганяються за маленькими хлопчиками.

Тепер він пригадує, що того дня, у переддень Четвертого липня, Невдахи зайшли далеко вглиб Пустовища. У місті було спекотно, а серед переплетених тіней на східному березі Кендаскіґ панувала прохолода. Він пригадує, що поруч лежав один із тих бетонних циліндрів, і починає мугикати собі під ніс, як щойно мугикав ксерокс до гарненької старшокласниці. Білл згадує, як Невдахи закінчили переповідати свої історії, і всі поглянули на нього.

Вони хотіли, аби він підказав, що робити далі, як себе поводити. Але Білл не знав. І це незнання сповнювало його відчаєм.

Тепер він спостерігав за тінню Майка, що розпливалася великою плямою на темній облицьованій стіні читального залу, аж раптом здогадався: він був не знав, що робити, бо того дня, третього липня, Невдахи ще були не в повному складі. Довершення відбулося пізніше, у закинутому гравійному кар'єрі за звалищем. Звідти було легко вибратися на обидві вулиці, що пролягали обабіч Пустовища: Канзас-   та Меріт-стрит. Кар'єр не мав ніякої назви. Він був старим, і крихкий розсипчастий грунт на схилах устиг порости кущами й травою. Амуніції там не бракувало — більш, ніж удосталь для апокаліптичного кам'яного побоїща.

264