Воно - Страница 265

265

Але до того, на березі Кендаскіґ, він не знав, як відповісти своїм друзям. Що вони хотіли від нього почути? Що він хотів їм сказати? Він пригадує, як переводив погляд від обличчя до обличчя: Бен, Бев, Едді, Стен, Річі. А ще він пам'ятає музику. Малюк Річард. «Вап-даба-луба…». Музика. Тиха. І відблиски сонячного світла, що сліпили йому очі. Він пам'ятає відблиски, бо

2

Річі повісив радіоприймач на найнижчу гілку дерева, під яким умостився Білл. Хоча вони сиділи в затінку, сонячні промені відбивалися від водної гладі Кендаскіґ і потрапляли на хромований корпус приймача, а звідти — Біллові в очі.

— 3-зніми ту ш-штуку, Р-р-річі, — сказав Білл. — Вона м-мене с-с-сліпить.

— Звісно, Великий Білле, — відповів Річі й одразу, без жодного викаблучування, зняв радіо з гілки та вимкнув. Білл цьому не сильно зрадів — тиша, яку уривав лише дзюркіт води й далекий гул водонапірних механізмів, тепер здавалася надто промовистою. Очі друзів були прикуті до Білла, і йому хотілося сказати, аби вони припинили на нього витріщатися, бо що ж він їм, потвора якась, чи що?

Але, звісно, він не міг цього зробити, бо Невдахи всього-на-всього чекали пояснень, що буде далі. Вони дізналися про страхітливі речі й тепер мусили вирішити, як їм діяти. «Чому я?!» — хотілося крикнути Біллу, але він і сам знав, чому. Тому що, подобалося це йому чи ні, його було обрано на цю посаду. Він був генератором ідей, його брата вбило бозна-що, але найголовніша причина полягала в тому, що якимось незбагненним чином він устиг перетворитися на Великого Білла.

Він глянув на Беверлі та швидко відвів погляд від її спокійних, довірливих очей. Коли він дивився на Беверлі, у животі ставало млосно та якось тріпотливо.

— Ми н-не мо-можемо п-піти в п-п-поліцію, — зрештою сказав він, і власний голос здався йому надто гучним і різким. — Ми н-не м-м-можемо п-піти до б-б-батьків. Якщо, зві-звісно…

Він із надією поглянув на Річі.

— Як що-що-щодо твоїх м-мами й т-тата, ч-ч-чотириокий? 3-з-здається, в-вони в т-тебе н-нор-мальні…

— Господ’рю, — відповів Річі голосом Мажордома Тудлза, — ви й гадки не маєте про моїх панотця й паніматку. Вони…

— Говори по-людськи, Річі, — подав голос Едді, який сидів біля Бена. Причина, з якої він обрав це місце, була досить простою — Бен відкидав достатньо розлогу тінь, щоби сонце не попадало на Едді. Його обличчя здавалося маленьким, загостреним і втомленим, наче обличчя старої людини. У правій руці він тримав інгалятор.

— Вони б вирішили, що мене треба здати в «Джуніпер Гілл», — закінчив Річі. Сьогодні він одягнув старі окуляри. Учора друг Генрі Баверза на ім’я Ґард Єгермейер підкрався до Річі, коли той вийшов із «Деррійського морозива». «Тримай квача!» — гукнув Єгермейер, який був фунтів на сорок важчий за Річі, та з усієї сили ляснув його по спині зціпленими в замок руками. Річі полетів у канаву, впустивши своє фісташкове морозиво у вафельному ріжку. Окуляри злетіли з носа, а ліве скельце розбилося. Мати страшенно розгнівалася з цього приводу та не йняла ніякої віри поясненням Річі.

— Мені відомо тільки те, що ви забагато дуроплясів виправляєте, — сказала вона тоді. — Чесне слово, Річі, невже ти думаєш, що десь росте окулярне дерево, з якого ми знімаємо нову пару щоразу, як ти поб’єш старі?

— Але ж, мамо, той хлопець мене штовхнув, підкрався ззаду, здоровань такий, і штовхнув мене… — пробелькотів Річі та мало не заплакав. Мама не розуміла його, і це завдавало ще більше болю, ніж удар, яким його послав у канаву Ґард Єгермейер — такий тупак, що його навіть до літньої школи не посилали.

— І чути нічого не хочу, — категорично відповіла Меггі Тозіер. — Наступного разу, як твій тато прийде додому заморений Після третьої нічної зміни поспіль, Річі, ти подивися на нього та Подумай. Добре подумай.

—Але ж, мамо…

— Годі, я сказала, — відрубала вона, і найгіршим було те, що її голос бринів від сліз. Вона вийшла з кімнати та надто голосно увімкнула телевізор. Річі сидів за кухонним столом, лишившись сам на сам зі своєю бідою. Цей спогад змусив його знову похитати головою:

— З моїми батьками все гаразд, але в подібні речі вони ніколи не повірять.

— А як що-що-щодо інших д-д-дітей?

Через багато років Білл пригадає, як вони тоді озирнулися, ніби шукаючи відсутнього.

— Та хто ще? — з сумнівом запитав Стен. — Я не думаю, що зможу довіритися ще комусь.

— Т-т-так само… — стурбовано відповів Білл, і всі замовкли, поки він міркував, що робити далі.

З

Якби в Бена Генскома спитали, кого Генрі Баверз понад усе ненавидить із Клубу Невдах, то Бен одразу б указав на себе — через те, що сталося, коли він і Генрі влаштували спускалки з Канзас-стрит у Пустовище, і коли він, Річі та Беверлі втекли з «Аладдіну». Але, перш за все, через те, що Бен не дав йому списати на іспиті, за що Генрі відправили в літню школу, а в його батька, Бутча Баверза, якого всі вважали божевільним, стався припадок люті.

Якби те саме питання поставили Річі Тозіеру, то він би сказав, що Генрі найдужче ненавидить саме його — після того, як він обдурив Генрі та двох його мушкетерів у «Фрізісі».

Стен Юріс відповів би, що Генрі більш за все ненавидить його, оскільки він був євреєм (коли Стен був у третьому класі, а Генрі — у п’ятому, Баверз так натер йому обличчя снігом, що пішла кров, а Юріс криком заходився від болю та страху).

265