Воно - Страница 266

266

Білл Денбро вважав, що серед усіх Невдах Генрі найбільше ненавидить саме його, бо він був худорлявим, затинався й любив гарний одяг («По-по-подивіться на цього йо-йо-йобаного пех-пех-ПЕДИКА!», — кричав Генрі, коли в Деррійській школі проводили квітневий День Кар’єри, і Білл прийшов у краватці. До вечора краватка не дожила: її було зірвано та почеплено на дереві за кілька кварталів по Лартер-стрит).

Генрі справді ненавидів їх усіх, проте хлопець, який очолював його особистий хіт-парад Ненависних, іще не входив до Клубу Невдах того спекотного дня третього липня. То був чорношкірий хлопчик на ім’я Майкл Хенлон, який мешкав за чверть милі від мізерної ферми Баверзів.

Батько Генрі, Оскар «Бутч» Баверз, був дійсно несповна розуму, як про нього говорили люди. Бутч Баверз пов’язував свій фінансовий, фізичний і духовний занепад із родиною Хенлонів взагалі, а особливо — із батьком Майка. Він любив розповідати своїм кільком друзям та власному синові, що Вілл Хенлон запроторив його в окружну тюрму, коли в нього, тобто, у Вілла, передохли всі кури. «Ясна річ, щоб отримати страхові виплати, — казав Бутч, споглядаючи слухачів із войовничою, „тільки-спробуй-мені-заперечити“ ненавистю капітана Біллі Боунза в таверні „Адмірал Бенбоу“. — Він підмовив друзів звести на мене наклеп, тому й довелося продати свого „меркурія“, розумієте?»

«Хто звів на тебе наклеп, татку?» — спитав восьмирічний Генрі, обурений несправедливим ставленням до батька. Тоді він подумав, що коли виросте, то знайде тих наклепників, вимаже їх медом і посаджає на мурашники, як робили у вестернах, що їх по суботніх вечорах показували в «Перлині».

І оскільки його син був невтомним слухачем (а Бутчу здавалося, що саме так і має бути), Баверз старший вкладав у вуха Генрі проповіді про важку долю та ненависть. Він пояснював синові, що хоча всі ніґґери були дурними, серед них траплялися хитрі одинаки, а в глибині душі всі вони ненавиділи білих чоловіків і самі бажали орати борозни білих жінок. А може, справа була не лише в страхових виплатах, примовляв Бутч. Може, Хенлон вирішив покласти провину за смерть курей на Баверза, бо той тримав сусідній продуктовий лоток при дорозі. У будь-якому разі, так він і зробив — це точно, як те що закаляне простирадло пальцями не вичистиш. Тож Білл так і зробив, а потім підмовив купку білошкірих співчутливців звести наклеп та пригрозити Бутчу окружною тюрмою, якщо він не відшкодує тому ніґґеру збитків. «А чом би й ні? — питав Бутч у свого замурзаного мовчазного сина, який довірливо витріщав на нього очі. — Чом би й ні? Я ж усього-на-всього простий чоловік, який бився з япошками за рідну країну. Нас таких багато, але ж він — єдиний ніґґер в окрузі!»

За справою з курми пішло одне нещастя за другим: у його тракторі «Дір» зламався шатун, у північному полі тріснула борона, на шиї вискочив чиряк, у який потрапила інфекція, тож його треба було розрізати, а потім він знову запалився, і його довелося видаляти хірургічно, а ще ніґґер використав отримані обманним шляхом гроші, щоб Бутч знизив ціни та втратив прибуток.

Вуха Генрі повнилися постійними проповідями: ніґґер, ніґґер, ніґґер. У всьому був винен ніґґер. У ніґґера був гарненький білий будинок із другим поверхом і піч, що працювала на рідкому паливі, а Бутчу, його дружині та синові доводилося жити в халупі з руберойду. Коли Бутч не зміг заробляти на життя фермерством і йому довелося деякий час працювати лісорубом, то була провина ніґґера. Коли в 1956 році пересох колодязь, у цьому також був винен ніґґер.

Пізніше того ж року, коли Генрі виповнилося десять, малий почав підгодовувати містера Чіпса, собаку Майка, старими суповими кістками та картопляними чіпсами. Невдовзі містер Чіпс уже виляв хвостом та біг назустріч Генрі, коли той кликав пса. Одного дня, коли собака повністю звик до Генрі та його ласощів, Баверз-молодший нагодував його цілим фунтом м’ясного фаршу, приправленого інсектицидом. Він знайшов отруту в сараї та цілих три тижні збирав гроші, щоб купити м’ясо в «Костелло».

Містер Чіпс з’їв половину отруєного фарша, а потім зупинився. «Давай, Ніґґер-пес, доїдай решту», — сказав Генрі. Містер Чіпс повиляв хвостом. Оскільки Генрі називав його так із самого початку, собака думав, що то його інша кличка. Коли почалися болі, Генрі дістав мотузку, на який зазвичай сушили білизну, та прив’язав містера Чіпса до берези, аби той не зміг утекти додому. Потім він сів на плаский, нагрітий сонцем камінь, підпер долонями підборіддя і став спостерігати, як помирає пес. Тварина довго конала, але Генрі вважав, що провів цей час із користю. Під кінець у містера Чіпса почалися судоми, а з-поміж щелеп показалася цівочка зеленої піни.

«Як тобі таке, Ніґґер-пес? — спитав Генрі, а собака, зачувши його голос, підвів погляд та спробував повиляти хвостом. — Тобі сподобався ленч, лайномордий?»

Коли пес помер, Генрі відв’язав мотузку, пішов додому та розповів батькові про те, що зробив. На той час Оскар Баверз уже був украй божевільним, через рік від нього піде дружина — після того, як він поб’є її до півсмерті. Генрі також боявся свого батька, інколи навіть люто ненавидів, але попри все любив його. Того вечора після своєї розповіді він відчув, що знайшов ключ до батьківського серця, бо тато поляскав його по плечу (так сильно, що Генрі мало не впав), повів до вітальні та вручив пиво. Тоді Генрі вперше спробував алкоголь, і відтоді цей смак асоціювався в нього з позитивними емоціями: любов’ю та перемогою.

266