Воно - Страница 267

267

«Вип’ємо за гарне завершення доброї справи», — сказав батько Генрі. Вони цокнулися коричневими пляшками та випили до дна. Наскільки Генрі було відомо, ніґґери так і не дізналися, хто вбив їхнього собаку, але гадав, що вони мали певні підозри. Він на це сподівався.

Інші Невдахи знали Майка лише з виду (єдиного в місті негритянського хлопчика було важко не помітити), але не більше, оскільки Майк не ходив до Деррійської початкової школи. Його мати була побожною баптисткою, тож Майка відправили до Церковної школи на Нейболт-стрит. Між географією, читанням та арифметикою учні зубрили Біблію, а ще там проводилися заняття з Усвідомлення Десяти заповідей в Безбожному світі та дискусії про те, як реагувати на повсякденні проблеми морального характеру (наприклад, якщо ви спіймали друга на крадіжці в магазині чи почули, як викладач всує згадує ім’я Боже).

Майнові непогано велося в Церковній школі. Інколи йому вкрадалися неясні сумніви, ніби він щось пропускає в житті (можливо, спілкування з ширшим колом однолітків), але хлопець був готовий почекати до старших класів. Майк трохи непокоївся, бо мав коричневу шкіру, але бачив, що містяни гарно ставилися до його мами й тата, тож вірив, що з ним теж усе буде добре, якщо він не стане нікого кривдити.

Звісно ж, Генрі Баверз був винятком із правил.

Хоча Майк намагався жодним чином цього не виказувати, але Генрі викликав у нього непоборний жах. У 1958 році Майк був струнким та ставним, вищим за Стена Юріса, але не таким високим, як Білл Денбро. Він був швидким і спритним, і це не раз рятувало Майка від Генрі та його кулаків. Як і те, що він ходив до іншої школи. Через це та різницю у віці їх шляхи рідко перетиналися, і Майк докладав усіх зусиль, аби так усе й залишалося. Іронія полягала в тому, що хоча Генрі ненавидів Хенлона більше за всіх інших хлопців у Деррі, Майк найменше від нього потерпав.

Проте перепадало йому не раз. Тієї ж весни, коли помер містер Чіпс, Генрі причаївся в кущах і вистрибнув на Майка, коли той ішов до міста в бібліотеку. Стояв кінець березня, і погода була достатньо теплою для поїздки на велосипеді, проте саме перед володіннями Баверзів на Вітчем-ровд стояла вода, тобто вулиця перетворилася на суцільне грузьке болото, і проїхати по ній велосипедом не було ніякої можливості.

«Привіт, ніґґер», — промовив Генрі з усмішкою, показавшись із-за кущів.

Майк позадкував, з острахом поглядаючи то праворуч, то ліворуч, намагаючись знайти спосіб утекти. Він знав, що як обігне Генрі збоку, то зможе його випередити. Генрі був великим та сильним, а проте повільним.

«Зара зроблю собі смоляного малюка, — сказав Генрі, насуваючись на меншого хлопця. — Ти ще не зовсім чорний, але я все поправлю».

Майк кинув погляд наліво та смикнувся в тому ж напрямку. Генрі піймався на гачок і кинувся в той бік — надто стрімко та далеко, аби вчасно зупинитися. Майк легко й швидко розвернувся та побіг праворуч (у старших класах він уже на другий рік потрапив у футбольну команду в якості тейлбека й не побив шкільного рекорду лише тому, що зламав ногу під час останнього весняного семестру). Він би легко обійшов Генрі, аби не багнюка. Було надто слизько, Майк упав на коліна, і, перш ніж він устиг підвестися, Генрі сів на нього верхи.

«Ніґґерніґґерніґґер!» — заходився Генрі, наче в релігійному екстазі, та перекотив Майка на спину. Грязюка набилася Майкові під сорочку та штани. Він відчував, що в черевиках також хлюпотіла рідота. Йому вдавалося стримувати сльози, поки Генрі не змастив йому обличчя багном, забивши обидві ніздрі.

«Отепер ти чорний! — радісно волав Генрі, втираючи грязюку Майкові у волосся. — Отепер ти СПРААААВДІ чорний!»

Баверз розірвав на хлопцеві поплінову курточку й футболку, а потім шльопнув на пупок грязьову припарку.

«Отепер ти чорний, як глупа ніч у КОПАЛЬНІ!» — переможно заверещав Генрі й поставив Майкові у вуха грязьові затички. Тоді він устав, заклав за пояса брудні руки та прокричав: «Я вбив твого собаку, чорношкірий!» Але Майк його не почув — через заткнуті брудом вуха та власні перелякані ридання.

Генрі кинув у Майка останню жменю липкої багнюки, розвернувся й пішов додому, не озираючись. За кілька хвилин Майк устав і, схлипуючи, зробив те саме.

Звісно ж, його мати розлютилася. Вона вимагала, щоби Вілл Хенлон подзвонив шефу Бортону та попросив його заїхати до Баверзів ще до заходу сонця. «Він уже давно ганяється за Мікі», — почув Майк мамин голос. Він сидів у ванні, а батьки були на кухні. Ванну довелося набирати двічі, бо перша вода почорніла відразу, як він у неї сів. Мати розізлилася настільки, що заговорила з жахливим техаським акцентом, який Майк ледь розумів: «То в суд на них подай, Віллє Хенлоне! На пса та на цуценя заразом! Засуди їх, чи чуєш мене?»

Вілл почув, але прохання дружини не виконав. Зрештою, коли вона трохи охолола (а тоді настала ніч, і Майк уже дві години як спав у своєму ліжку), він поділився з нею правдою життя. Шеф Бортон був зовсім не таким, як шериф Салліван. Якби Бортон був шерифом на той час, коли стався інцидент із потруєними курми, то Вілл ніколи б не отримав своїх двох сотень доларів, і край. Хтось підставить тобі плече в лиху годину, а хтось — ні. Бортон належав до останньої категорії. По суті, він був безхребетним слимаком.

— Так, Майк уже мав клопіт із цим хлопцем, — відказав він Джессиці. — Але не часто, оскільки завжди тримався на відстані. Після цього випадку із Генрі Баверзом він стане ще обережнішим.

267