Воно - Страница 285

285

— Ти це сам придумав? — здивувався Майк. — Ого, здорово!

Бен осміхнувся. Настала його черга червоніти.

Білл різко сів і поглянув на Майка.

— Х-х-х-хочеш д-д-допомогти?

— Так… звісно, було б круто, — відповів Майк.

Друзі перезирнулися між собою, і Майк не просто помітив їх погляди, він їх відчув. «Нас тут семеро», — подумав він і здригнувся, сам не розуміючи чому.

— То коли ви плануєте розпочати справу?

— С-с-скоро, — відказав Білл, і Майк знав, напевне знав, що Білл говорить не лише про підземний клуб Бена. І Бен це також розумів. Разом із Річі, Беверлі та Едді. Посмішка зникла з обличчя Стена Юріса.

— М-м-ми р-р-розпочнем с-свою справу д-дуже с-с-скоро.

Усі замовкли, і Майк одночасно зрозумів дві речі: вони хотіли щось йому сказати, щось розповісти… і він був не зовсім впевнений, що хоче це почути. Бен підібрав гілочку та почав щось безладно креслити на землі, ховаючи обличчя за скуйовдженим волоссям. Річі гриз і без того пошарпані нігті. І лише Білл дивився Майкові прямо в очі.

— У чому річ? — стривожено запитав Майк.

Білл відповів, повільно вимовляючи кожне слово:

— В-в-в н-нас тут К-к-клуб. Можеш в-в-вступити в н-н-нього, як х-х-хочеш, але т-ти матимеш з-з-з-зберігати наші т-т-таємниці.

— Як, наприклад, місцезнаходження хатки-клубу? — спитав Майк і стривожився ще більше. — Звісно…

— У нас є ще одна таємниця, малий, — вставив Річі, не дивлячись на Майка. — Великий Білл говорить про те, що цього літа нас чекає справа, набагато важливіша за облаштування хатки-клубу.

— Це точно, — додав Бен і замовк.

Раптом тишу прорізав гучний надсадний свист. Від несподіванки Майк підстрибнув. То був Едді, який всього-на-всього затягнувся з інгалятора. Едді винувато поглянув на Майка, знизав плечима й кивнув.

— Агов, — зрештою попросив Майк, — годі таємниць. Розповідайте.

Білл оглянув друзів.

— Ч-чи є х-хтось п-проти того, щ-щоб він в-в-вступив у н-наш к-к-клуб?

Ніхто не підняв руки, не промовив ані слова.

— Х-х-хто хоче р-р-розказати? — запитав Білл.

Усі мовчали, і цього разу Білл мовчав разом з усіма. Зрештою, Беверлі зітхнула та підвела на Майка очі.

— Ті діти, що загинули… — почала вона. — Ми знаємо, хто їх убив. І це не людина.

З

Вони по черзі переповіли йому свої історії: клоун на льоду, прокажений під ґанком, кров і голоси зі стоків у ванній, мертві хлопчики у водонапірній Вежі. Річі розказав про те, що сталося, коли він і Білл повернулися на Нейболт-стрит. Білл заговорив останнім: розказав про ожиле шкільне фото, про те, як просунув у нього руку. Під кінець він пояснив, що воно вбило його братика Джорджа і що члени Клубу Невдах заприсяглися знищити чудовисько… чим би воно не було.

Того ж вечора, коли Майк ішов додому, то подумав, що йому варто було би слухати ті оповідки з недовірою, яка б мала потім перерости в жах, і зрештою накивати звідти п’ятами, не озираючись. Йому би варто було дійти висновку, що купці білих дітлахів просто закортіло познущатися з чорношкірого хлопця або що він натрапив на шістьох справжніх недоумків, які бозна-яким чином передавали поміж собою божевілля, ніби однокласники, які покотом підхоплюють один і той самий небезпечний вірус.

Але Майк не втік, бо, незважаючи на страх, він почувався на диво затишно. Затишно та якось… спокійно, немов він нарешті потрапив додому. «Нас тут семеро», — знову подумав він, коли Білл закінчив свою розповідь.

Він відкрив рота, але не знав, що сказати.

— Я бачив того клоуна, — зрештою промовив він.

— Що?! — в унісон перепитали Річі та Стен, а Беверлі так різко повернула до нього голову, що її кінський хвіст перекинувся з лівого плеча на праве.

— Я бачив його Четвертого липня, — повільно вимовив Майк, переважно звертаючись до Білла. Білл не відривав від нього пильного, дуже зосередженого погляду, припрошуючи розповідати далі.

— Так, Четвертого липня… — повторив він і замислився.

«Але я пізнав його. Я пізнав його, бо бачив не вперше. Не вперше бачив щось… щось дивне.»

Тоді він згадав про птаха й нарешті дозволив собі замислитися про нього, бо з самого травня зустрічався з ним лише в нічних жахіттях. Він гадав, що в нього їде дах. І тепер з полегшенням дізнався, що з ним усе нормально… проте це полегшення його лякало. Він облизав губи.

— Розповідай уже, — нетерпляче заохотила його Беверлі, — чого зволікати?

— Ну, річ у тім, що я брав участь у параді. Я…

— Я тебе бачив, — вставив Едді. — Ти грав на саксофоні.

— Власне кажучи, це тромбон, — виправив його Майк. — Я граю в оркестрі Церковної школи на Нейболт-стрит. У будь-якому разі, я бачив того клоуна. Він роздавав дітям кульки на перехресті трьох доріг у центрі. Виглядав так само, як його описували Бен із Біллом. Сріблястий костюм, оранжеві помпони, білий грим на обличчі, здоровенна червона посмішка. Не знаю, чи то була фарба, чи помада, але скидалося на кров.

Усі занепокоєно закивали, але тільки Білл наважився спитати, уважно дивлячись на Майка:

— З-з-з о-оранжевими п-пасмами волосся?

Білл машинально покрутив пальцями біля голови, зображаючи зачіску. Майк кивнув.

— Я побачив його… і злякався. Поки я дивився на нього, він озирнувся й помахав мені рукою, ніби прочитав мої думки, чи вгадав почуття, чи як іще це описати… І це налякало мене найбільше. Я тоді не розумів, чому, але перелякався так, що кілька секунд не міг дути в свій тромбон. У роті пересохло, і я відчув…

285