Воно - Страница 286

286

Він кинув погляд на Беверлі. Тепер він ясно пригадав, як сонячні промені, що відбивалися від його мідної труби та хромованих деталей автомобілів, стали нестерпно яскравими, музика — надто гучною, небо — надто голубим. Клоун підняв руку в білій рукавичці, стискаючи в іншій оберемок повітряних кульок, і повільно помахав Майкові, посміхаючись своєю неймовірно широкою червоною посмішкою, схожою на перевернуту гримасу від болю. Він згадав свої відчуття, як зморщилася шкіра на мошонці, як у шлунку раптом стало так гаряче й млосно, що він мало не наробив у штани. Але він не міг сказати такого при Беверлі. Дівчаткам такого не розповідають, навіть таким, за чиєї присутності можна сказати «сука» чи «виродок».

— Я злякався, — вимовив він, хоча розумів, що кінцівка вийшла слабуватою, але не знав, як краще описати свої відчуття.

Але друзі кивали головами так, ніби повністю зрозуміли його, і він відчув, як його знову охопила хвиля полегшення. Той клоун витріщався на нього, посміхався своєю кривавою посмішкою, повільно розмахував рукою в білій рукавичці, наче маятником… це було гірше, ніж коли Генрі Баверз і товариші загнали його в Пустовище. Набагато гірше.

— Ми пройшли те місце, — продовжував Майк, — помарширували по Головній вулиці. І я побачив, як він знову роздає дітям Кульки. Проте більшість малечі не хотіло їх брати. Дехто плакав. Я тоді вирішив, що тих клоунів, мабуть, двоє, просто вони однаково вдягнені. Типу з однієї трупи. Але потім він озирнувся та знову помахав мені рукою, і тоді я пізнав його. Це була одна й та сама людина.

— Він не людина, — сказав Річі, і Беверлі здригнулася. Білл на хвильку обійняв її, і вона з вдячністю поглянула на нього.

— Він помахав мені… а потім підморгнув. Ніби в нас із ним була якась таємниця. Чи… може, він помітив, що я його пізнав.

Білл прийняв руку від Беверлі.

— Ти п-п-пізнав його?

— Здається, так, — відповів Майк. — Але перш ніж стверджувати це, мені треба дещо перевірити. У мого батька є фотографії… він їх колекціонує… Слухайте, а ви ж тут часто граєтеся, так?

— Авжеж, — сказав Бен, — тому й облаштовуємо тут хатку-клуб.

Майк кивнув.

— Я дещо перевірю та побачу, чи не помиляюся. Якщо ні, то принесу ті фотографії.

— С-с-старі ф-фотографії?

— Так.

— Щ-що ще т-ти хочеш р-р-розказати?

Майк відкрив рота, а потім закрив. Він обвів Невдах невпевненим поглядом і промовив:

— Ви подумаєте, що я з’їхав з глузду. Або брешу.

— Г-гадаєш, м-ми теж з-з’їхали з г-глузду?

Майк похитав головою.

— Аж ніяк, — сказав Едді. — У мене багато проблем, але я не шизоїд. Принаймні, мені так не здається.

— Ні, — відповів Майк, — я не вважаю, що ви з’їхали з глузду.

— Ну, м-ми про т-тебе такої ж д-д-думки.

Майк знову поглянув на них, прочистив горло та заявив:

— Я бачив птаха. Місяці два-три тому. Я бачив птаха.

Стен Юріс підняв очі на Майка.

— Якого саме?

Хенлон відповів із великою неохотою:

— Скидався на горобця, а ще на дрозда. З оранжевою грудкою.

— Ну, і що ж такого особливого в тому птахові? — спитав Бен. — У Деррі багато птахів.

Але Генском трохи зніяковів і поглянув на Стена. Він був упевнений, що Стенлі пам’ятає про той випадок біля водонапірної Вежі і що йому якось вдалося зупинити Його, викрикуючи назви птахів. Але він забув про це та решту, коли Майк знову заговорив:

— Той птах був завбільшки з трейлер на колесах.

Він дивився в їх здивовані, насторожені обличчя, чекав, що вони от-от зарегочуть, але всі мовчали. Стен мав такий вигляд, наче його влупили цеглиною по голові. Обличчя зблідло, набувши кольору тьмяних грудневих сутінків.

— Присягаюся, що це правда, — сказав Майк. — Гігантський птах, схожий на тих доісторичних істот, що їх показують у жахастиках.

— Ага, як у фільмі «Гігантські пазурі», — додав Річі. Він очікував, що птах виглядатиме неприродно, але коли той долетів до Нью-Йорка, Річі ледве зміг усидіти на місці та навіть пересипав поп-корн за бильця другого поверху кінотеатру «Аладдін». Фоксі Фоксворт неодмінно б виставив його за двері, але на той час фільм устиг скінчитися. Як казав Великий Білл, буває, тобі від життя дістається, але бува й так, що все легко минеться.

— Він не був схожий на доісторичного, — відказав Майк, — і не мав нічого спільного з тим… про кого там древні греки й римляни складали легенди?

— Про Р-р-рока? — здогадався Білл.

— Ага, певно, що так. Але на нього він також був не схожий. Просто як покруч дрозда та горобця. Двох найпоширеніших пташок, — сказав Майк і загиготів.

— Д-д-де… — почав Білл.

— Розкажи нам, — просто попросила Беверлі.

Майк зібрався з думками та за мить продовжив розповідь. Він говорив, зазирав у їхні занепокоєні, нажахані обличчя, але не помічав і сліду недовіри чи іронії і відчував, як з його душі спадає кам’яний тягар. Як і Бен зі своєю мумією, чи Стен із потонулими хлопчиками, він побачив істоту, від вигляду якої збожеволів би будь-який дорослий — але не через жах, а через всеохопне відчуття нереальності, надто потужне, аби пояснити його раціональним чином. Єдине, що з ним можна було вдіяти, це просто проігнорувати. Майк колись читав, що обличчя Іллі спопеліло у світлі Господньої любові, але Ілля був старим, у тому-то й полягала різниця. Хіба в Біблії не оповідається, як один хлопака, не більший за дитину, боровся з янголом?

286