Воно - Страница 320

320

— Так, прогнала, — сказала вона й усвідомила, що голос її не підводив… принаймні поки вона дивилася вбік. — Тебе було серйозно травмовано, Едді. Наразі тобі не варто бачити жодних відвідувачів, окрім власної мами, а такі відвідувачі, як вони, тобі геть не треба. Якби не вони, ти б зараз сидів удома й дивився телевізор або ж майстрував би собі в гаражі свого мінікара.

Едді плекав мрію збудувати мінікар та поїхати з ним до Бенгора. І якби він переміг, йому б подарували повністю оплачувану поїздку до Аркона, штат Огайо, на Національні перегони мінікарів. Соня дозволяла йому тішитися цією мрією скільки заманеться, оскільки повне завершення мінікара, зробленого з самих ящиків від апельсинів та коліс від дитячого візка «Чу-чу», саме цим і було — лише мрією. Ясна річ, вона навіть не думала дозволяти Едді взяти участь в такому небезпечному заході, і байдуже, де його проводитимуть, — у Деррі, Бенгорі чи Арконі, адже, як вона дізналася зі слів Едді, треба буде летіти літаком, а тоді, наче самогубець, треба пірнати з гори на мінікарі без гальм. Та, як казала її мати, не знає — спить спокійніше (також її мати полюбляла говорити «не бреши, хай диявол плаче», та коли справа доходила до афоризмів, Соніна пам’ять, як і в більшості людей, працювала навдивовижу вибірково).

— Не вони зламали мою руку, — сказав Едді тим самим монотонним голосом. — Учора я говорив це доктору Гендору, а сьогодні вранці повторив те саме містеру Неллу. Руку мені зламав Генрі Баверз. З ним були й інші, та руку зламав він. Якби зі мною були мої друзі, цього б ніколи не трапилося. Так сталося тому, що я був сам.

Ці слова змусили її згадати про ремарку місіс Ван Претт про те, як безпечніше бути в товаристві друзів, і гнів тигром скочив уперед. Вона ривком звела голову.

— Це не має жодного значення, і тобі це відомо! Едді, ти що, думаєш, що твоя матуся з дуба впала? Так ти думаєш? Мені прекрасно відомо, чому той Баверз зламав тобі руку. Той Педді й до нас заходив. А руку тобі зламали тому, що ти та твої «друзі» якимсь чином насолили тим розбишакам. І що, ти гадаєш, трапилося б таке, якби ти послухав мене з самого початку й не тинявся з ними?

— Ні… гадаю, могло б трапитися дещо значно гірше, — відказав Едді.

— Едді, ти ж не серйозно.

— Ще й як серйозно, — сказав він, і вона відчула, як від нього, як з нього хвилями пульсує енергія. — Білл та решта моїх друзів повернуться, ма. Ось що я знаю. І коли вони прийдуть, ти їх не чіпатимеш. І слова не скажеш. Це мої друзі, і ти не вкрадеш їх у мене тому, що злякалася лишитися сама.

Вона подивилася на нього враженим, настраханим поглядом. На очі набігли сльози й вихлюпнулися на щоки, змочивши пудру.

— Ось як ти з мамою заговорив, — рюмсала вона. — Можливо, саме так твої «друзі» говорять зі своїми батьками. Певне, в них і навчився.

Розплакавшись, вона відчула себе безпечніше. Зазвичай, коли вона пускала сльози, Едді теж плакав. Знайдуться люди, які назвуть це брудним прийомом, та чи можна говорити про брудні прийоми, коли справа йде про безпеку її дитини? Вона так не думала.

Вона підвела заплакані очі, водночас відчуваючи невимовний сум, знедоленість, зраду… і впевненість. Едді не вистоїть перед такою навалою сльозливого горя. Той гострий вираз полишить його обличчя. Можливо, він почне трохи сипіти, хапати повітря, і це буде ознака, добре відомий їй знак того, що бій скінчено, що вона здобула чергову перемогу… і все заради нього. Як завше, заради нього.

Вона була настільки шокована побачити на його обличчі той самий вираз, — якщо воно й змінилося, то стало ще жорсткішим, — що мало не захлинулася. Під тим виразом причаївся сум, та навіть це було страшно: її вразило те, що цей сум видавався дорослим, а коли вона думала, про те, що Едді дорослішає, в її свідомості починала тріпотіти перелякана пташка. Так вона почувалася в ті рідкісні миті, коли загадувалася, що буде, коли Едді відмовиться вступати до Деррійського бізнес-коледжу, або до Університету Мейну в Ороно, або до Хассона в Бенгорі, і не буде вертатися з пар додому; що буде, якщо він познайомиться з якоюсь дівчиною, закохається та захоче з нею одружитися. «А як я впишуся в таку картину? — кричала перелякана пташка, коли з’являлися ці дивні, мало не кошмарні думки. — Хіба в такому житті знайдеться місце для мене? Я люблю тебе, Едді! Люблю! Я піклуюся про тебе, бо люблю! Ти не вмієш готувати, міняти постіль, прати білизну! Та й нащо воно тобі? Я знаю це замість тебе! Знаю, бо люблю тебе!»

Та тут він і сам це промовив:

— Я люблю тебе, ма. Та ще я люблю своїх друзів. І мені здається… гадаю, ти змушуєш себе плакати.

— Едді, ти робиш мені дуже боляче, — прошепотіла вона, і його обличчя роздвоїлося, розтроїлося від напливу свіжих сліз.

Коли попередні сльози з’явилися за її власним бажанням, цих вона не чекала. Вона була по-своєму міцною жінкою — вона провела чоловіка до могили й не розклеїлася, знайшла роботу на ринку праці під час Депресії, коли це було зовсім не легко, виховала сина та завжди боронила його, якщо виникала така потреба. Це були її не сплановані, щирі сльози за багато років — певне, перші відтоді, як п’ятирічний Едді захворів на бронхіт: він лежав на своєму одрі болю, палав у гарячці, заходився кашлем, задихався, і вона була певна, що він помре. Зараз вона плакала через той лячно дорослий, чужий вираз його обличчя. Вона боялася за сина, і боялася, власне, його самого — боялася аури, що розрослася навколо нього… аури, яка немов чогось домагалася від неї.

320