Воно - Страница 321

321

— Ма, не примушуй мене вибирати між тобою і моїми друзями, — голос у Едді звучав нерівно, напружено, проте хлопчик тримав його під контролем. — Бо це не чесно.

— Це погані друзі, Едді! — навіжено скрикнула вона. — Я це знаю, чую всім серцем — від них тобі будуть самі горе та біль!

І найжахливішим було те, що вона справді це відчувала: щось подібне вона помітила в очах малого Денбро, який стояв перед нею з руками в кишенях та палаючим на літньому сонці рудим волоссям. Він мав такі серйозні, химерні й далекі очі… просто як зараз у Едді.

І хіба навколо нього не було такої ж аури, як в Едді? Такої ж, тільки ще сильнішої? Вона надала, що так.

— Ма…

Вона скочила на ноги так рвучко, що мало стільця не перекинула.

— Я повернуся ввечері, — сказала вона. — Це все від нещасного трапунку, шоку, болю, від усього разом, ось чому ти так говориш. Я твоя мати, я знаю. Ти… ти… — вона взялася намацувати серед буревію думок свою заготовлену промову. — 3 тобою трапилося нещастя, та все буде добре. Я права, Едді, от побачиш. Це погані друзі. Не нашого штибу. Тобі не слід з ними знатися. Задумайся та спитайся в себе, чи брехала тобі твоя мати. Бодай колись. Задумайся та… та…

«Я тікаю! — збентежено подумала вона, і їй стало млосно й боляче. — Тікаю від власного сина! О Господи, невже це правда?!»

— Ма.

Ще мить — і Соня б утекла, настрахана свою дитиною, бо здогадалася, що її хлопчик став чимось більшим, ніж просто Едді: вона відчувала в ньому його «друзів» та ще дещо — щось нелюдське, і вона злякалася, що воно кинеться на неї. Його немов щось ухопило, якась жаска гарячка — так само, як п’ятирічного Едді колись вхопив бронхіт, від якого він мало не помер.

Соня заклякла, схопившись за дверну ручку. Вона боялася почути те, що він може сказати… та коли Едді заговорив, з його вуст злетіли такі несподівані речі, що вона його не зрозуміла. А коли прийшло усвідомлення, воно прибило інші її думки, наче мішок з цементом, і на мить їй здалося, що вона зараз зомліє.

Ось що сказав Едді:

— Містер Кін говорить, що мої ліки від астми — це лише вода.

— Що-що? — вона втупила в нього палаючі очі.

— Звичайнісінька вода. З якоюсь засипкою, що додає їй медичного присмаку. Він сказав, що це зветься пла-це-бо.

— Брехня! Звичайнісінька брехня! Нащо було містеру Кіну тобі так брехати? Ну, у Деррі є й інші аптеки, чи не так? І я гадаю, що…

— У мене було трохи часу подумати над цим, — тихо, проте невблаганно вів далі Едді, не зводячи з матері очей, — і я гадаю, що він сказав правду.

— Еддічка, кажу тобі, він збрехав!

Повернувся, тріпочучи крилами, панічний страх.

— І я гадаю, — говорив Едді, — що це має бути правдою, адже на інгаляторі немає жодних застережень — наприклад, ніде не сказано, що стане погано, коли перебрати. І навіть…

— Едді, я не бажаю цього слухати! — скрикнула вона й притисла руки до вух. — Ти…. ти… ти сам не свій, ото й усе!

— Навіть якщо це такі ліки, які можна просто зайти й купити без рецепта, до них зазвичай додають аркуш із особливими вказівками, — вів далі Едді, не підвищуючи тону. Його сірі очі прикипіли до неї, і Соня не могла ні опустити погляду, ані відвести його. — Навіть якщо це сироп від кашлю «Вікс»… або ж твій «Ґерітол».

Він замовк на кілька секунд. Соня відняла руки від вух, і вони просто повисли — тримати їх стало надто важко. Вони наче свинцем налилися.

— І схоже, ма… схоже, ти про це знала.

— Едді! — мало не завила вона.

— Адже, — говорив собі Едді, наче нічого не почув — він насупився, зосередившись на власних словах, — адже батьки мають розбиратися в ліках. Бігме, я користуюся інгалятором п’ять, а то й шість разів на день. І ти б цього не дозволила, якби це могло мені якось зашкодити. Бо такий твій обов’язок — берегти мене. Так, адже ти стільки разів це повторювала. Тож… мамо, ти знала про це? Знала, що в інгаляторі звичайнісінька вода?

Вона нічого не сказала. Губи в неї тремтіли. Їй здавалося, наче всеньке лице тремтить. Соня більше не плакала. Було надто страшно, аби плакати.

— Бо якщо знала, — сказав так само насуплений Едді, — якщо справді знала, мені хотілося б знати, чому. Дещо я можу й сам додумати, та не розумію, чому моя мама хоче, аби я думав, що вода — це ліки… або що астма живе тут, — він тицьнув себе в груди, — коли містер Кін каже, що вона лише тут, — він приклав пальця до голови.

Вона думала, що одразу все й пояснить. Пояснить тихо, логічно. Розкаже, як їй думалося, що він помре, коли йому було п’ять рочків, про те, що вона б збожеволіла з горя, адже втратила чоловіка лише за два роки до того. Про те, як вона зрозуміла, що дитину може захистити лише любов та пильність; розповіла б про те, що дитину потрібно доглядати, як сад, — що її потрібно полоти, угноювати, а іноді й проріджувати та обрізати зайве, як би при цьому не боліло. Вона б розказала, що іноді дитині (а особливо такій тендітній дитині, як Едді) краще думати, що вона хвора, аніж хворіти насправді. Вона б завершила промову істиною про нетямущих лікарів та чудодійну силу любові. Соня б сказала, що в нього є астма, вона це знає, і байдуже, що думають лікарі, байдуже, що вони йому виписують. Вона б сказала, що ліки робляться не тільки в ступках дурнуватих всюдисущих аптекарів. «Едді, — сказала б вона, — це ліки, бо ліками їх зробила материнська любов, і так і буде, якщо ти дозволиш мені, якщо тобі хочеться, аби я й надалі піклувалася про тебе. Такою силою Бог наділяє всіх турботливих матерів. Прошу тебе, Еддічку, серденько моє, благаю, повір».

321