Воно - Страница 329

329

— Тобі що, не треба збирати кукурудзу чи займатися якимись іншими бабськими справами?

— Нє-а, — повторив Патрік.

— Ну, — непевно мовив Ригайло, — побачимось, Генрі.

— Ага, — сказав Баверз та плюнув біля Хаґґінсових кремезних черевиків.

Вік з Ригайлом рушили до двох рядів з розбитих автівок… просто до «студебекера», за яким причаїлася Беверлі. Спершу вона могла тільки кривитися, заклякнувши від жаху, як кролик. А тоді прослизнула вздовж лівого боку «студебекера» і прокралася до прогалини між ним та роздовбаним, бездверним «фордом». Беверлі зупинилась та роззирнулася, дослухаючись до наближення їхніх кроків. Вона завагалася. У роті пересохло, а спина свербіла від поту. Мимоволі вона загадалася, як би виглядала у гіпсовій пов’язці з підписами Невдах. Наступної миті вона пірнула в отвір на місці пасажирських дверей «форда». Беверлі скрутилася на брудному килимку під бардачком, зіщулившись якомога сильніше. У «форді» стояла пекельна спека, а запах пилу, гнилої обшивки та старого щурячого лайна був таким густим, що дівчинці довелося боротися з кашлем та чханням. Ригайло з Віктором пройшли зовсім близько — Беверлі чула їхні приглушені голоси. А тоді вони зникли.

Вона тричі чхнула в долоні, швидко й тихенько.

Беверлі подумала, що настав час тікати. Та не можна було втрачати пильності. Найкраще було б перелізти на водійське сидіння, вибратися в прохід, а тоді дати драла. Бев гадала, що впорається, та шок від того, що її мало не викрили, позбавив її мужності. Принаймні, на деякий час. У «форді» вона почувалася в безпеці. Та й тепер, коли пішли Віктор з Ригай лом, ті двоє також скоро здиміють. Тоді вона зможе повернутися до хатки-клубу. Стріляти по мішенях їй зовсім розхотілося.

А ще їй хотілося пісяти.

«Ну ж бо, — думала вона. — Ну ж бо, покваптеся, йдіть, покваптеся, йдіть, будь ЛАСОЧЕЧКА!»

За хвильку почулося Патрікове ревіння, в якому змішалися біль та сміх.

— Шість футів! — прогорлав Генрі. — Як довбаний вогнемет! Богом клянуся!

Знову мовчанка. Піт, що котиться спиною. Сонце, що б’є в потилицю крізь розтріскане вітрове скло. Тиск у сечовому міхурі.

Генрі заволав так, що Беверлі, яка, попри всі незручності, уже починала куняти, мало й сама не скрикнула.

— Бляха, Гокстеттере! Ти обпалив мою довбану сраку! Що ти виробляєш із запальничкою?!

— Десять футів, — захихотів Патрік (від самого звуку його голосу Беверлі стало млосно й гидко — так, наче вона щойно побачила, як із салату виповз хробак). — Генрі, ще дюйм, і було б десять футів. Яскраво-блакитний. Ще дюйм, і було б десять футів. Богом клянуся!

— Дай сюди, — пробурчав Генрі.

«Ну ж бо, ну ж бо, дуриндо, тікай, тікай!»

Патрік знову заговорив — так тихо, що Беверлі його ледь почула. Якби того пекельного дня дмухав бодай найменший вітерець, вона б не вловила його слів.

— Дай щось тобі покажу, — мовив він.

— Що? — спитав Генрі.

— Дещо, — сказав Патрік і за хвильку додав: «Це приємно».

— Що? — знову запитав Баверз.

А тоді запанувала тиша.

«Я не дивитимусь, не хочу бачити, що вони роблять. До того ж, мене можуть викрити, і, певне, таки викриють — ти вже використала свій ліміт удачі, крихітко. Так що сиди й не сіпайся. Не піддивляйся…»

Та цікавість переборола здоровий глузд. Було в тій тиші щось дивне, щось моторошне. Вона повільно підводилася, дюйм за дюймом, поки її очі не порівнялися з брудним, потрісканим вітровим склом старого «форда». Про те, що її побачать, можна було не хвилюватися — обидва хлопці зосередилися на тому, що робив Патрік. Вона не розуміла, що бачить, та знала, що це щось огидне… не те, щоб Гокстеттер не виправдав її сподівань, адже він був ну дуже дивним.

Одну руку він запустив між стегон Генрі, а іншу — між своїх. Правицею обережно посмикував Баверзову штуку, а шульгою Патрік м’яв свою трубочку. Проте він не просто смикав їх: Гокстеттер наче… стискав ті штуки, відтягував, відпускав і знову брався їх теребити.

«Що вони роблять?» — гадала збентежена Беверлі.

Вона не знала напевне, та боялася. Вона так не лякалася відтоді, як стік у ванній ригнув кров’ю й заляпав усе навколо. У її голові гримнула думка, що як вони викриють її та зрозуміють, що вона все бачила, чим би це «все» не було, її можуть не просто відлупцювати — її могли навіть убити. Та однаково вона не могла відвести погляду. Вона помітила, що Патрікова штука стала трохи довшою, та не надто — вона й досі звисала між його ніг, як безхребетна змія. А от у Генрі вона неймовірно збільшилася, піднялася, затверділа й напнулася, мало не тицяючись у його пуп. Патрікова рука ходила вгору-вниз, іноді стискала її, а іноді спускалася, щоб полоскотати той дивний, важкий мішечок під штукою Генрі.

«То його яйця, — подумала Беверлі. — Виходить, хлопці завжди з ними ходять? Господи, та я б здуріла!» Наступної миті внутрішній голос прошепотів: «Білл їх теж має». Її мозок самовільно показав їй, як вона тримає їх у долонях, мацає їхню поверхню… і нею знову прокотилося те жарке відчуття, запаливши шалений рум’янець.

Генрі витріщався на Патрікову руку як зачарований. Запальничка лежала біля нього на кам’янистому горбику й блищала на палючому сонці.

— Хочеш, візьму до рота? — спитав Патрік і самовдоволено посміхнувся своїми великими, м’ясистими губами.

— Га? — перепитав Генрі, немов його розбудили.

329