Воно - Страница 330

330

— Як хочеш, можу взяти його до рота. Я не про…

Рука Генрі вистрелила — пальці навіть у кулак не встигли стиснутися. Патрік полетів на землю. Його голова гупнула об щебінь. Беверлі знову пірнула вниз. Серце калатало в грудях, зуби зціпились, замкнувши тихий, плаксивий стогін. Збивши Патріка з ніг, Генрі розвернувся, і на хвильку, перш ніж Беверлі сховалася й скрутилася на килимку в тугий калачик, їй здалося, що вони зустрілися поглядами.

«Милий Боже, зроби так, щоб його засліпило сонце, — молилась вона. — Милий Боже, пробач, що я піддивлялася. Боженько, благаю тебе».

Запала нестерпна тиша. Від поту біла блузка прилипла до тіла. На засмаглих руках повиступали крапельки, схожі на зародки перлин. Внизу живота болісно пульсувало. Беверлі відчувала, що ще трішки, і вона обпісяється. Вона була певна, що за кілька секунд у проймі, де колись були пасажирські двері «форда», вигулькне розлючене обличчя Генрі — як він міг її не побачити? Він витягне її та відлупцює. Відлупцює і…

Сяйнула нова, ще жахливіша думка, і їй знову довелося вступити в болючу, сутужну боротьбу із, сечовим міхуром. А що, як він із нею щось зробить своєю штукою? Що, коли йому заманеться засунути її в неї? Вона гарно знала, куди воно мало вставлятися, — здавалося, це знання розгорнулося в її голові величезним транспарантом. Беверлі подумала, що коли Генрі спробує це зробити, вона збожеволіє.

«Будь ласочка, ні, Боженько, зроби так, щоб він мене не помітив, будь ласкавим, окей?»

А тоді Генрі заговорив, і з наростаючим жахом вона усвідомила, що голос його чувся ближче.

— Я не куплюся на це лайно підарське.

— Тобі сподобалося, — голос Патріка, трохи далі.

— Мені не сподобалося! — гримнув Генрі. — А як скажеш про це комусь — ти не жилець, ти, їбучий малий гомік!

— У тебе встав, — сказав Патрік.

Голос його звучав так, наче він посміхався. Як би вона не боялася Генрі Баверза, Бев це зовсім не здивувало. Патрік був психом, і, певне, навіженішим од самого Генрі, а такі дурнуваті нічого не боялися.

— Я ж бачив, — додав він.

Гравієм захрустіли кроки — ближче, ще ближче. Беверлі звела вирячені очі. Вона вже бачила його потилицю крізь вітрове скло. Наразі він дивився в бік Патріка, та якби розвернувся…

— Скажеш комусь, і я всім розповім, що ти членосмок, — сказав Баверз. — А тоді шию зверну.

— Генрі, мене ти не злякаєш, — відказав той і захихотів. — А даси долар — мовчатиму.

Генрі тривожно топтався на місці. Він трохи розвернувся, і тепер замість потилиці Беверлі бачила вже чверть профілю. «Будь ласочка, Боженько, ласочка, Боженько», — кружляло в її думках, і сечовий міхур запульсував ще сильніше. Нарешті Генрі заговорив, тихо й повільно:

— Ляпатимеш язиком, і я розкажу, що ти робиш з котами. І з собаками. Розкажу про твій холодильник. Знаєш, що тоді буде, Гокстеттере? По тебе приїдуть і посадять в заїбату психушку.

Мовчанка у відповідь.

Генрі побарабанив пальцями по капоту «форда», в якому ховалася Беверлі.

— Чув мене?

— Чув.

Голос Патріка спохмурнів. І ще він здавався наляканим. А тоді він випалив:

— Тобі ж сподобалося! У тебе встав! Найбільший стояк, що я коли-небудь бачив!

— Ага, думаю, ти їх чимало передивився, малий злоїбучий підар. Та ти пам’ятай, що я сказав про холодильника. Про твого холодильника. І якщо попадешся мені на очі — тобі граблі.

Знову мовчанка.

Генрі зрушив з місця. Беверлі повернула голову й побачила, як він пройшов повз «форд» з водійського боку. Якби він зирнув трохи лівіше, її було б викрито. Та цього не сталося. За кілька секунд вона почула, що він пішов тією ж дорогою, що й Віктор з Ригайлом.

Наразі на звалищі лишився тільки Патрік.

Беверлі почекала, та нічого не відбувалося. Прочовгало п’ять хвилин. Її потреба справити малу нужду стала нестерпною. Вона могла протриматися ще дві-три хвилини, та не більше. І від того, що Беверлі не знала, де Патрік, їй зробилося не по собі.

Вона визирнула крізь вітрове скло й побачила його, — він сидів на тому ж місці. Генрі забув свою запальничку. Патрік поскладав свої підручники в невелику парусинову торбинку, і повісив її на шию, як первачок, та його штани з трусами досі висіли на кісточках. Він грався запальничкою: крутив коліщатко, викресував вогник, майже невидимий такої яскравої днини, заклацував кришечку й починав знову. Здавалося, він сам себе загіпнотизував. Від кутика рота до підборіддя спускалася цівка крові, і губи з правого боку почали напухати. Здавалося, він цього зовсім не помічав, і знову Беверлі відчула ту химерну, зміїсту відразу. Патрік був несповна розуму, це точно, і ніколи в житті їй так не хотілося опинитися якнайдалі від когось.

Рухаючись дуже обережно, Беверлі позадкувала через горбик карданного валу й протиснулася під кермом. Вона стала ногами на землю й навшпиньки підійшла до заду «форда». А тоді вона чкурнула до Пустовища тією ж дорогою, якою прийшла. Коли Беверлі була вже під соснами, що росли одразу за старими автівками, вона озирнулася. Нікого. Звалище куняло на сонці. Вона почула, як послабилися лещата напруги, — дихати стало легше, живіт відпустило. Лишалося тільки попісяти, і наразі їй уже так припекло, що мало в голові не паморочилося.

Вона трохи пробігла стежкою, а тоді пірнула праворуч. Не встигли кущі зімкнутися за нею, як Беверлі вже розстібнула шорти. Вона хутко роззирнулася, аби пересвідчитися, що там не ріс отруйний плющ, а тоді присіла, схопившись за стовбурець куща.

330