Воно - Страница 343

343

«Воно смердить, — гадала Беверлі. — Я чую Його, та не носом, ні».

«Це як тоді, на тому місці, де стояла ливарня Кіченера, — замислився Майк. — І біля цього дому такі ж відчуття… він наче запрошує нас досередини».

«Так, тут точно відчувається Його присутність, — думав Стен. — Це одне з тих місць, схожих на шахти морлоків, Його лаз. І Воно знає, що ми тут. Воно чекає, коли ми зайдемо».

— Н-н-ніхто не роздумав? — запитав Білл.

Вони дивилися на нього — бліді, насуплені діти. Ніхто нічого не сказав. Едді намацав у кишені інгалятора, дістав його та зробив глибоку, шумну затяжку.

— Дай мені трохи, — мовив Річі.

Едді здивовано поглянув на нього, очікуючи на завершення жарту.

Річі простягнув руку.

— Без приколів, малий. Можна хапнути?

Едді знизав здоровим плечем — дивний, кособокий рух — і передав йому інгалятора. Річі натис на клапан і глибоко вдихнув.

— Те, що лікар прописав, — сказав він і кашлянув, та очі в нього були цілком серйозні.

— Можна й мені? — попросив Стен.

Один за одним усі вони скористалися інгалятором Едді. Коли він повернувся до нього, Едді засунув його до кишені — тільки сопло стирчало. Вони знову розвернулися до дому.

— На цій вулиці хоч хтось живе? — тихо спитала Беверлі.

— He в цьому кінці, — сказав Майк. — Тут уже нікого немає. Хоча, думаю, тут іноді ночують бомжі. Народ, що подорожує товарняками.

— Вони б нічого не побачили, — мовив Стен. — Вони в безпеці. Принаймні, більшість із них, — він глянув на Білла. — Як гадаєш, Його бачить хоч хтось із дорослих?

— Н-не знаю, — відказав той. — Хтось м-має.

— Шкода, що таких людей нам не трапилося, — пробурмотів Річі. — Цю роботку дитячою не назвеш, січете?

Білл знав, про що він. Щойно брати Гарді потрапляли в халепу, їх завжди виручав Фентон Гарді. Так само і з Ріком Брентом з «Наукових пригод Ріка Брента». Бля, навіть у Ненсі Дрю був батько, який з’являвся в останній момент, якщо поганці зв’язали її та кинули в стару шахту чи ще кудись.

— З нами мав би бути хтось із дорослих, — сказав Річі, дивлячись на зачинений дім.

Облізла фарба, брудні вікна, тінистий ґанок. Він стомлено зітхнув. На мить Бенові здалося, що їхня впевненість похитнулася. А тоді Білл сказав:

— Хо-хо-ходіть сюди. Ди-дивіться.

Вони обійшли ґанок з лівого боку — туди, де були зламані перила. Там і досі росли колючі, здичавілі троянди, однак ті, яких торкнулося Воно, коли вилізало, і досі були чорними і мертвими.

— Воно їх просто торкнулося, і вийшло таке? — спитала перелякана Беверлі.

Білл кивнув.

— То як, н-народ, і досі в-в-впевнені, що хо-хочете йти зі м-мною?

Декілька секунд ніхто не відповідав. Вони не були впевненими. Бачили, що Білл піде й без них, і однаково вагалися. А ще на обличчі Денбро читався сором. Він і раніше наголошував на тому, що Джордж — не їхній брат.

«А як щодо решти дітей? — міркував Бен. — Бетті Ріпсом, Шеріл Ламоніка, малий Клементс, Едді Коркоран (можливо), Ронні Коркоран… навіть Патрік Гокстеттер. Чорт забирай, Воно ж дітей убиває!»

— Я йду, — сказав він.

— От лайно. І я, — озвалась Беверлі.

— Спитав, — пхикнув Річі. — Думав, весь кайф лишимо тобі, плямкало?

Білл дивився на них. Кадик підскакував. Він кивнув і віддав бляшанку Беверлі.

— Ти впевнений, Білле?

— Т-т-так.

Вона кивнула, водночас нажахана відповідальністю та зачарована його довірою. Вона відкрила коробочку, дістала кулі й засунула одну до правої кишені джинсів. Другу вона поклала до гумової чашечки «Вишеньки» і надалі тримала рогачку саме за неї. Вона стискала кульку і відчувала, як вона, спершу холодна, почала нагріватися в кулаці.

— Ходімо, — сказала вона непевним голосом. — Ходімо, поки я не здрейфила.

Білл кивнув і подивився на Едді пронизливим поглядом.

— Т-ти з-з-зможеш, Е-едді?

Той кивнув.

— Ясна річ. Минулого разу я був сам. А зараз я з друзями. Правильно?

Він подивився на них і всміхнувся. Вираз у нього був сором’язливий, тендітний, та виглядав він при цьому дуже гарно.

Річі ляснув його по спині.

— Ото Ви молодсина, сеньйорр. Яксо хтось потяне грраблі до Васого інгаляторра — він не зилець. Вколоскаємо покидька. Всі пальсі позррубуємо.

— Річі, який жах, — сказала Беверлі, давлячись сміхом.

— П-під ґа-ґа-ґа-нок, — мовив Білл. — Поліз-зете за мною. А т-тоді в пі-пі-підвал.

— А що, як ти полізеш першим, і Воно кинеться на тебе? Що мені тоді робити? — спитала Беверлі. — Стріляти крізь тебе?

— Й-якщо д-доведеться. Та с-с-спершу с-спробуй мене оббійти.

Річі розреготався.

— Як б-б-буде треба, об-об-обійдемо весь д-дім, — Білл знизав плечима. — Може й нічого не з-з-знайдемо.

— А сам ти в це віриш? — спитав Майк.

— Ні, — одразу ж сказав Білл. — Воно т-т-тут.

Бен вірив, що так і було. Здавалося, дім на Нейболт-стрит, 29, був укутаний отруйним покривалом. Його не можна було побачити… та можна було відчути. Він облизав губи.

— Г-г-гот-тові?

Усі вони подивилися на Білла.

— Готові, Білле, — сказав Едді.

— Т-т-тоді в-вперед, — кивнув Білл. — Б-беверлі, три-тримайся од-дразу позаду.

Він став навколішки, проповз попід змарнілі троянди і заліз під ґанок.

8

Вони полізли в такому порядку: Білл, Беверлі, Бен, Едді, Річі, Стен і тоді Майк. Листя під ґанком хрустіло й пихкало старим, гірким смородом. Бен наморщив носа. Хіба він коли-небудь чув, щоб опале листя так пахло? Йому таке не пригадувалося. А тоді йому сяйнула одна неприємна думка. Вони смерділи так, як, на його думку, тхнула б мумія: археологи щойно відкрили саркофаг, і з нього виривається суміш пилу й древніх дубильних речовин.

343