Воно - Страница 344

344

Білл підповз до розбитого вікна й зазирнув до підвалу. Поряд зупинилася Беверлі.

— Щось бачиш?

Білл похитав головою.

— Т-та це не з-з-значить, ш-ш-шо там нічого н-немає. Ди-дивися — он к-купа вугілля, п-по ній ми з Р-р-річі видерлися на в-вулицю.

Бен стояв між ними і бачив той чорний насип. До страху почало домішуватися збудження, і він зрадів йому, інстинктивно усвідомивши той факт, що воно було його спільником. Побачити купу вугілля було все одно, що побачити визначний пам’ятник, про який ти лише читав або чув від інших.

Білл розвернувся й спритно прослизнув у вікно. Беверлі дала Бенові «Вишеньку», зігнувши його пальці на гумовій чашечці з кулькою, що угніздилася в ній.

— Даси мені її тої ж миті, як я спущуся, — сказала вона. — Тої ж миті.

— Прийнято.

Вона так само легко ковзнула в підвал. На одну мить сталося дещо, від чого — принаймні, в Бена — завмерло серце: блузка висмикнулася з джинсів, і він побачив її плаский, білий живіт. Наступної секунди він передав їй рогачку. Їхні руки торкнулися, і в грудях знову стиснулося.

— Окей. Тримаю. Давай.

Бен розвернувся задом і поліз у пройму. Він мав би передбачити те, що сталося — уникнути його було неможливо. Він застряг: дупа вперлася в прямокутну раму, зафіксувалася й далі не пролазила. Бен спробував вилізти назад, одразу ж злякався, бо зрозумів, що при цьому з нього злізуть штани. Та й труси, певне, теж. Отак і стоятиме навкарачки, мало не тицяючи своєю величезною сракою обличчя коханої.

— Ворушися! — гукнув Едді.

Нахмурений Бен відштовхувався обома руками. Нічого не виходило. Аж раптом його сідниці заскочили всередину. Блакитні джинси болюче вп’ялися в промежину, притиснувши яйця. Верхня планка рами задерла йому сорочку аж до ключиць. І тепер застрягло його черево.

— Втягуй, Скирте, — сказав Річі, істерично хихочучи. — Давай втягуй, а то доведеться послати Майка за батьком, щоб витягнув тебе лебідкою.

— Біп-біп, Річі, — прошипів Бен крізь зціплені зуби.

Він втягнув живіт, що було сили. Просунувся трохи далі, а тоді знову застопорився.

Бен вивернув голову, відбиваючись від паніки з клаустрофобією. Його обличчя стало червоним, як помідор. Кислий запах листя забив йому носа, від нього мало не нудило.

— Білле! Можете мене потягнути?

Він відчув, як Білл схопив його за одну кісточку, а Беверлі — за іншу; чимдуж втягнув живота. Наступної миті він полетів у підвал. Білл підхопив його, і вони мало не впали. Бен не міг дивитися на Беверлі. Ще ніколи в житті йому не було так ніяково.

— Т-ти в п-порядку, м-м-мужик?

— Ага.

Білл кволо засміявся. До нього приєдналася Беверлі, і Бен також спромігся гигикнути, однак мине багато років, перш ніж він побачить у цій ситуації бодай щось смішне.

— Гей! — гукнув до них Річі. — Допоможете Едді, окей?

— О-о-окей.

Білл з Беном стали під вікном. Едді ліг на спину й поліз ногами вперед. Білл узяв його під коліна.

— Обережніше там, — пробурчав Едді. — Я боюся лоскоту.

— Рамон дузе боїсся лоскотусиків, сеньйорр, — почувся знадвору голос Річі.

Бен узяв Едді за пояс, намагаючись не зачепити пов’язку. Вдвох вони затягнули Едді через вікно, наче мерця. Каспбрак зойкнув один раз, та то й усе.

— Е-е-едді?

— Усе норм, — сказав той. — Нічого такого.

Та в нього на лобі повиступали великі краплі поту, і дихав він швидко й із хрипінням. Погляд його метався по всьому підвалу.

Білл знову позадкував від вікна. Беверлі стала поряд: вона тримала «Вишеньку» за ручку й чашечку, готова вистрілити будь-якої миті. Її очі постійно прочісували підвал. Далі до них поліз Річі, Стен з Майком — одразу за ним. Обоє рухалися з такою невимушеною грацією, що Бен навіть позаздрив. Нарешті всі вони були в підвалі, у тому самому підвалі, де лише минулого місяця Білл із Річі бачили Його.

У приміщенні було темно, та не дуже. Крізь вікна лилися промені тьмяного світла, що плямувало ґрунтову підлогу. Бенові підвал здавався дуже просторим, навіть занадто — це скидалося на якусь оптичну ілюзію. У них над головами виднілися хрестовини запилюжених балок. Від печі відходили іржаві труби. З водопровідних комунікацій звисали пасма й нитки брудного ганчір’я. І сморід тут теж чувся. Гидкий, жовтий запах. «О, так, Воно тут, можна не сумніватися», — подумав Бен.

Білл рушив до сходів. Інші пішли назирці. Він зупинився біля нижньої сходинки, зазирнув під низ, шаркнув ногою, підчепивши якийсь предмет. Інші мовчки поглянули на його знахідку. То була біла, виваляна в бруді клоунська рукавичка.

— Н-н-наверх, — сказав він.

Вони вийшли нагору й опинилися на кухні. Посеред кімнати на бугристому лінолеумі стояв самотній стілець із прямою спинкою. Ото й усе оздоблення. В одному кутку стояли пляшки з-під алкоголю, і ще кілька штабелів громадилися в коморі. Бен чув сморід випивки (в основному, вина) і затхлих цигарок. Ці запахи панували приміщенні, та до них домішувався й той, інший. І він поступово міцнішав.

Беверлі підійшла до кухонної шафи й відкрила одні дверцята. Вона заверещала — з полиці скочив бурий мандрівний пацюк, мало не в її обличчя. Тварюка плюхнулася на стільницю й витріщилася на них своїми чорними очиськами. Не замовкаючи, Беверлі звела «Вишеньку» й відтягнула гумку.

— НІ! — заревів Білл.

Дівчинка звернула до нього своє перелякане, біле обличчя. А тоді кивнула й розслабила руку. Беверлі не вистрілила, та Бен знав, що ще зовсім трохи — й куля полетіла б у щура. Вона повільно позадкувала, наштовхнулася на Бена й підскочила. Він міцно обійняв її однією рукою.

344