Воно - Страница 362

К оглавлению

362

(їхня маленька повія)

мала тих думок? Тих, поганих думок? Думок про те, про що говорив батько?

Це геть інше! Зовсім не те! Не те, як

(маленька повія)

він дивиться на мене! Не те!

Вона заправила блузку.

— Бевві?

— Тату, ми лише граємось, ось і все. Просто граємось… Ми… себто, ми не робили нічого… нічого поганого. Ми…

— Я бачив, як ти курила, — повторив він і рушив до неї. Його погляд черкнув її грудьми, худими стегнами. Зненацька він заверещав, кривляючись, тоненьким школярським голосом, і той голос налякав її ще дужче: «Дівчина, котра жує гумку, закурить! Дівчина, котра курить, питиме! А дівчина, котра випиває, — всі знають, що робитиме така дівчина!»

— НІЧОГО Я НЕ РОБИЛА! — заверещала вона до нього, і саме тоді його руки лягли на її плечі.

Він не щипав, не робив їй боляче. То були ніжні руки. Якимось чином це видалося їй найстрашнішим за все, що було.

— Беверлі, — мовив він невблаганним тоном і почав доводити, застосовуючи логіку геть одержимого шаленця. — Я бачив тебе з хлопцями. Тож поясни мені, чим займається дівчина з хлопцями в тих хащаках, коли не справою, котру роблять, лежачи на спині?

— Облиш мене в спокої! — скрикнула вона.

У дівчинці спалахнув гнів, виринувши з глибин душі, про які вона навіть не підозрювала. Гнів загорівся в її голові блакитно-жовтим вогнем. Він охопив її думки. Весь час батько лякав її; весь час він соромив її; весь час він кривдив її.

— Просто облиш мене в спокої!

— Не можна так розмовляти з власним татусем, — сказав він трохи спантеличеним голосом.

— Я не робила того, про що ти говориш! Жодного разу!

— Може, й так. А може, й ні. Я перевірю, щоб пересвідчитися на власні очі. І ось яким чином. Знімай джинси.

— Ні.

У нього вибалушилися очі й показалася зжовкла рогівка навколо темно-синьої сітківки.

— Що ти сказала?

— Я сказала «ні».

Він дивився їй прямо в очі й, можливо, побачив там палаючий гнів — сліпучий приплив бунту.

— Хто тобі про це розповів?

— Бевві…

— Хто розповів тобі, де ми граємось? Якийсь незнайомець? Часом не вдягнений у помаранчеве та срібне? А він мав рукавички? Чи скидався він на клоуна, навіть якщо й не був весь розмальований? Як його звуть?

— Бевві, тобі краще замовкнути…

— Ні, це тобі краще замовкнути, — гримнула вона.

Він знову замахнувся рукою, та цього разу вона стиснулась у кулак, у якого було одне призначення — розбивати. Беверлі ухилилась. Отчий кулак просвистів у неї над головою і вгамселився в стіну. Батько завив і притиснув кулак до рота. Скориставшись цим, Беверлі позадкувала від нього швиденькими, дрібними кроками.

— Ану повернись!

— Ні, — відказала вона. — Ти хочеш мене скривдити. Я люблю тебе, татку, проте ненавиджу, коли ти поводишся так. Це більше не ти. Воно примушує тебе це робити, тому що ти Його впустив.

— Не знаю, що ти мелеш, — мовив батько, — але тобі краще підійти сюди. Я не повторюватиму двічі.

— Ні, — сказала вона, а по щоках покотилися сльози.

— Не змушуй мене самому йти до тебе, Бевві. Ти пошкодуєш, коли не зробиш цього. Ходи сюди.

— Скажи мені, хто тобі про це розповів, — сказала вона, — і я підійду.

Він стрибнув на неї з такою котячою, жилавою спритністю, що, хоч вона й підозрювала, що він плигне, він її мало не впіймав. Вона намацала кухонні двері, схопилася за ручку, відчинила їх, щоб ледь прослизнути самій, і побігла коридором до дверей, помчала, як у панічному сні, — так, як тікатиме від місіс Керш двадцять сім років по тому. Позаду неї Ел Марш гепнувся об двері по той бік, знову грюкнувши ними. Посеред дверного полотна пробігла тріщина.

— ПОВЕРНИСЯ СЮДИ НЕГАЙНО Ж, БЕВВІ! — завив її батько, шарпонув двері та рушив за нею.

Передні двері було замкнено на засув (до хати вона потрапила через задній хід). Однією тремтячою рукою вона змагалася з замком, а іншою марно смикала дверну ручку. За спиною в неї знову заволав батько — так виють

(зніми штани, маленька повіє)

звірі. Нарешті вона клацнула засувом, і двері розчахнулися навстіж. Гаряче повітря бігало її горлом угору-вниз. Вона озирнулася й побачила, що він прямо позаду, — потворно шкіриться, простягаючи до неї руки; жовті кінські зуби стирчать у ведмежому роті, мов капкан.

Беверлі штовхнула двері з москітною сіткою й кинулася на вулицю, відчувши, як батьківські пальці ковзнули по спині, та його рука вхопила саме повітря. Вона полетіла зі сходинок і гепнулася на бетонний хідник, здерши обидва коліна.

— ПОВЕРНИСЯ НЕГАЙНО, БЕВВІ, ІНАКШЕ, БОГОМ КЛЯНУСЯ, — Я З ТЕБЕ ШКІРУ ЗНІМУ!

Він спустився з ґанку, і Беверлі скочила на ноги; джинси продірявлені,

(зніми штани)

коліна кривавлять, а оголені нервові закінчення співають «Вперед, християнські солдати». Вона знову озирнулася — ось він наближається до неї, він, Ел Марш, прибиральник та охоронець, сивий чоловік із розкуйовдженим волоссям, у сорочці-мілітарі з двома кишенями на застібках та штанях кольору хакі зі зв’язкою ключів на поясі. Проте Ела Марша не було в тих очах — не було чоловіка, котрий мив їй спину та бив у живіт з думкою, що це для її ж добра, котрий хвилювався за неї, дуже хвилювався, котрий якось спробував заплести їй коси, та вийшло зовсім не так як треба, і вони обоє сміялися з того, як кумедно навсібіч стирчить її волосся, котрий, бувало, в неділю готував цинамоновий еґноґ, який смакував краще від будь-чого, що можна було придбати за четвертак у «Деррійському морозиві», котрий був її батьком, від якого вона з’явилася на світ. Але тоді все це зникло з його очей. Вона бачила там лише вбивство. Беверлі бачила там Воно.

362