Воно - Страница 363

363

Тож вона тікала. Тікала від Нього.

Містер Пасквалє налякано поглянув на них, відірвавшись від поливання зеленого газону та прослуховування матчу «Ред Сокс», який транслювався з радіоприймача, прилаштованого на ґанковому бильці. Зіннерманові дітлахи відійшли від старого «Гадсон-Горнету», який вони придбали за двадцять п’ять доларів і мало не щодня мили. Один із них тримав шланг, а інший — відро з мильною водою. В обох відпали щелепи. Зі своєї двоповерхівки визирнула місіс Дентон: на колінах сукня однієї з шістьох дочок, на підлозі корзина з дірявим одягом, у роті повно шпильок. Малий Ларс Тераменіус відтягнув свого візочка з емблемою «Ред Болл Флайер» на змарнілий газон Бакі Пасквалє, геть з потрісканого тротуару. Тої весни Бевві якось витратила цілий ранок, терпляче показуючи Ларсу, як правильно зав’язувати шнурки на кросівках, щоб вони знову не розв’язалися, а зараз вона промчала повз нього з криком та виряченими очами, і хлопчик заплакав. Хвильку по тому повз малого пробіг навздогін, волаючи, її батько, і Ларс, котрому тоді було лише три рочки (за дванадцять він загине в мотоциклетній аварії), побачив в обличчі Ела Марша щось страхітливе й нелюдське. Потім йому три тижні снилися жахіття. У тих снах йому ввижався містер Марш: одяг на ньому рвався, і він перетворювався на павука.

Беверлі бігла щодуху. Вона чудово усвідомлювала, що то могли бути перегони з самою смертю. Якщо батько спіймає її, буде байдуже, що вони на вулиці. Іноді деррійці чинили дивні речі, і вона це чудово розуміла й без вивчення місцевої історії та читання газет. Якщо батько спіймає її, то або задушить, або заб’є кулаками чи ногами. І коли все скінчиться, хтось забере його, посадить у в’язницю, а він сидітиме там, як вітчим Едді Коркорана — зачумлений і безтямний.

Вона бігла до центру міста, і дорогою їй траплялося дедалі більше людей. Вони витріщалися (спочатку на неї, а тоді на її батька) і здавалися здивованими, а деякі з них — по-справжньому враженими. Та те зачудування ні до чого не призводило. Вони зиркали на них, а потім, ішли собі куди йшли. Повітря, що циркулювало в її легенях, почало важчати.

Вона перебігла через Канал, її ноги стугоніли по цементу, а праворуч машини гуркотіли дерев’яним мостом. Ліворуч виднілося кам’яне півколо — у тому місці Канал ринув у підземне русло, яке проходило під центром міста. Зненацька вона побігла через Головну вулицю, незважаючи на ревіння клаксонів та виск гальм. Вона побігла праворуч, бо в тому боці знаходилося Пустовище. До нього й досі була майже ціла миля, і коли вона хотіла потрапити туди, їй доведеться перегнати батька на виснажливому підйомі Горбатого Пагорба (або на ще крутіших схилах бічних вулиць). Та іншого виходу не було.

— ПОВЕРНИСЯ, МАЛЕНЬКА ШЛЬОНДРО, ПОПЕРЕДЖАЮ!!!

Перетнувши дорогу, вона промчала до повороту й знову зиркнула назад, майнувши через плече гривою рудого волосся. Батько перебігав дорогу, так само не зважаючи на потік автомобілів. Обличчя в нього почервоніло й лиснілося від поту.

Вона скочила в провулок позаду крамниць і складів. Уздовж нього тягнулися задні стіни будівель із вивісками «Королівська яловичина», «Пакування м’яса», «Гемпхіллівський склад», «Кошерне м’ясо та яловичина від Ігла». Провулок був вузьким та брукованим, обіч нього диміли й парували скупчення сміттєвих баків та ящиків. І тільки самому Богу відомо, що то за лайно й тельбухи вкривали бруківку. Чулася суміш запахів — солодкавих, різких і смердючих… та всі вони промовляли про м’ясо й бійню. Усюди літали хмари мух. Зсередини якоїсь із будівель пронизливо скреготіли пилки для кісток. Спотикаючись, вона бігла слизьким бруком. Одним стегном вона зачепила металевий сміттєвий бак. Він перекинувся, розсипавши кишки, замотані в газетний папір, — вони вихлюпнулися, немов якесь м’ясисте тропічне суцвіття.

— КАТАЙ СЮДИ ЗАРАЗ ЖЕ, БЕВВІ! КЛЯТЕ ДІВЧИСЬКО, Я СЕРЙОЗНО! НЕ ПОГІРШУЙ СВОЄ СТАНОВИЩЕ, ВОНО Й ТАК ПАСКУДНЕ!

Біля задніх дверей «Пакувальні Кіршнера» стовбичили двоє чоловіків. Поряд стояли коробки з обідом, а робітники наминали товсті сандвічі.

— Схоже, твій батя хоче завести тебе в ліс, — мовив один із них, а інший засміявся.

Він наздоганяв. Прямо за собою вона чула громове тупотіння й важке дихання. Поглянувши праворуч, вона побачила, як високим парканом мчало чорне крило його тіні.

А тоді він закричав від подиву та люті — ноги вислизнули з-під нього, і він торохнувся на бруківку. Наступної секунди він зірвався на ноги й уже не викрикував слів, а просто волав од люті, тоді як чоловіки біля дверей реготали й плескали один одного по спинах.

Провулок завертав ліворуч, і Беверлі ледве встигла загальмувати. Від переляку й розчарування в неї відкрився рот. Вихід із провулка перегородив сміттєвоз. Ні з одного боку, ні з іншого не протиснутися. Двигун працював на холостих обертах. За цим звуком було ледь чутно бубоніння. Хтось розмовляв у кабіні. Ще хтось вирішив зробити перерву на обід. Було за три-чотири хвилини до полудня — дзиґар на будинку суду от-от почне вибивати час.

Вона знову почула його біг, він наближався. Вона впала на землю й заповзла під сміттєвоз, пересуваючись на ліктях та поранених колінах. Смерділо вихлопами, соляркою та гнилим м’ясом. Беверлі нудило, у голові паморочилось. Та гіршим від цього було те, з якою легкістю вона просувалася, ковзаючи масним слизом та гноєм, який набіг зі сміття. Вона рухалася далі. Одного разу дівчинка піднялася надто високо й торкнулася спиною гарячої вихлопної труби сміттєвоза. Їй довелося прикусити губу, щоб не зойкнути.

363