Воно - Страница 364

364

— Беверлі? Ти там? — кожне його слово розділялося важким хеканням від задишки.

Вона озирнулася, і їхні очі зустрілися — батько саме схилився й зазирав під вантажівку.

— Облиш… облиш мене! — ловила вона повітря ротом.

— Сучара, — озвався він густим од слини голосом.

Він упав на землю — дзенькнули ключі — й поплазував до дочки, чудернацьки підтягуючись на руках та по-плавецькому вимахуючи ними.

Беверлі виборсалася з-під кабіни, схопилася за одну шину — її пальці знайшли борозну завглибшки в два пальці — і звелася на ноги. Ударилася куприком — і ось знову побігла, прямуючи до Горбатого Пагорба, з закаляними джинсами та блузкою, котрі смерділи так, що аж у носі свербіло. Вона поглянула назад і побачила, як з-під кабіни сміттєвоза, наче пазурі якоїсь уявної потвори з-під ліжка, вигулькнули поплямовані ластовинням руки її батька.

Швидко й бездумно вона кинулася в прохід між «Складом Фелдмана» та «Філією братів Трекерів». У тому сховищі було так вузько, що його не можна було навіть провулком назвати; він був захаращений поламаними ящиками, сухими соняшниками, бур’яном та, звісно ж, сміттям. Беверлі скочила за купу ящиків і причаїлася. За кілька секунд вона побачила, як повз прохід промчав батько й почав здійматися на схил.

Беверлі звелася на ноги й поспішила до протилежного боку проходу. Його затуляла сітчаста огорожа. Вона видерлася на самий верх, перекинула ноги на інший бік і спустилася. Тепер вона була вже на території Деррійської богословської семінарії. Вона пробігла доглянутим газоном і повернула за ріг будинку. Зсередини линула класична музика — хтось грав на органі. Здавалося, приємна, спокійна мелодія пливе аж у небесну блакить.

Із боку Канзас-стрит семінарію оточував високий живопліт. Вона поглянула крізь нього й побачила батька — він стояв через дорогу, відхекуючись. Під пахвами його сіра робоча сорочка потемнішала від поту. Упершись руками в стегна, він роззирався довкола. Зв’язка ключів виблискувала на сонці.

Беверлі спостерігала за ним, так само задихаючись, а серце її гупало, як у зайчиська. У горлі пересохло, власний сморід викликав огиду. «Коли б мене зараз намалювали в коміксі, навколо мене звивалися б хвилясті лінії», — майнуло в її думках.

Її батько повільно перейшов на інший бік дороги. На бік семінарії.

Беверлі затамувала подих.

«Боже, благаю, я не можу більше бігти. Господи, поможи. Не дай йому мене знайти».

Ел Марш повільно йшов хідником саме до місця, де по той бік живоплоту причаїлася його дочка.

«Святий Боже, не дай йому відчути мій запах!»

І справді: мабуть, оскільки Ел падав у провулку та повзав під сміттєвозом, то тепер смердів не краще од неї і проминув її схованку. На її очах він рушив до Горбатого Пагорба й зник із поля зору.

Беверлі поволі підвелася. Її одяг укривало сміття, обличчя було брудним, а в тому місці, де вона торкнулася вихлопної труби сміттєвоза, боліла обпечена спина. Та в порівнянні з шаленим виром думок ці фізичні відчуття здавалися несуттєвими. Вона почувалася так, наче відірвалась від світу. Що робити в цій ситуації — хтозна… Дівчинка не уявляла, як вона повернеться додому, але вона також не уявляла, що не повернеться. Вона не послухалася свого батька, не послухалася його…

Вона придушила ці думки — від них вона відчула слабкість, почала тремтіти, у животі закрутило. Вона любила свого батька. І хіба ж не заповідає Закон Божий: «Шануй батька свого та матір, щоб довгі були твої дні на землі»? Заповідає. Але ж то був не він. Не її батько. Точніше, то був хтось геть інший. Самозванець. Воно…

Зненацька в її голові вигулькнуло питання, від якого її кинуло в холод: з іншими теж таке трапилося? Таке саме або щось подібне? Варто їх застерегти. Вони скривдили Його, і тепер Воно може вдатися до запобіжних заходів, щоб вони більше ніколи не зашкодили Йому. Та й куди ще податися? Вони були її єдиними друзями. Білл. Білл знатиме, що робити. Білл скаже, що їй робити, допоможе скласти план дій.

Вона зупинилася там, де стежка семінарії впиралася в хідник Канзас-стрит, і визирнула з-за огорожі. Батько справді пішов. Вона повернула праворуч і рушила вулицею в напрямку Пустовища. Скоріш за все, їх там не буде — мабуть, сидять удома, їдять ланч. Та вони повернуться. Тим часом вона могла спуститися в прохолоду хатки-клубу й спробувати опанувати себе. Вона навстіж відчинить віконце, щоб впустити сонячне світло, і, можливо, їй навіть вдасться заснути. Утомлене тіло й перенапружений мозок радо вхопилися за цю думку. Так, було б дуже добре поспати.

Схиливши голову, вона тюпачила повз останню купку будинків. Далі поверхня була надто похилою для будівель і земля зривалася вниз, переходячи в Пустовище — те Пустовище, де, як би то неймовірно не було, на Беверлі чигав її батько.

І вона зовсім не чула кроків позаду неї. Хлопчиська дуже старалися не шуміти. Від них уже втікали раніше, та цього разу вони розраховували впіймати свою здобич. Вони поступово скорочували відстань, скрадаючись тихенько, як коти. Ригайло й Віктор шкірилися, та обличчя Генрі було водночас порожнім і серйозним. Його нерозчесане волосся стирчало навсібіч, очі були такі ж розфокусовані, як і в Ела Марша. Він притискав до губ брудний палець (цитьте!), і ватага поступово скорочувала відстань — сімдесят футів, п’ятдесят, тридцять…

Протягом того літа Генрі помалу підходив до ментальної прірви, поки не вибрався на місток, який невблаганно звужувався. Того дня, коли Генрі дозволив Патріку Гокстеттеру приголубити себе, місток перетворився на трапецію. Та вранці трапеція тріснула. Він вийшов на подвір’я лише в подертих, пожовклих трусах і подивився на небо. Привид місяця все ще висів там, і раптово на очах у Генрі він перетворився на обличчя, що скалило зуби в череп’яній посмішці. Генрі впав перед ним навколішки, сповнений жаху й радості. З місяця линули примарні голоси. Голоси мінялися, іноді зливалися в тихе, ледь зрозуміле белькотіння… Проте він відчував: усе те жебоніння мало одного мовця. Голос підказав, що потрібно знайти Ригайла з Віктором і близько півдня бути на розі Канзас-стрит та Костелло-авеню. Місяць запевнив: тоді Генрі знатиме, що робити. А й справді — повз них прошкандибала та мала піхва. Він чекав, поки голос підкаже, як діяти далі. Відповідь з’явилася, коли вони кралися слідом за нею, скорочуючи відстань. Та полинув звук не від місяця, а з дощового риштака. Голос був тихим, але чітким. Ригайло з Віктором зачаровано, мало не загіпнотизовано подивились на ґратки, потім на Беверлі.

364