Воно - Страница 365

К оглавлению

365

— Убийте її, — мовив голос із каналізації.

Генрі Баверз сягнув рукою в кишеню джинсів і дістав звідти тонкий дев’ятидюймовий інструмент із вставками зі штучної слонової кістки з боків. На одному кінці цього сумнівного «витвору мистецтва» виблискувала хромована кнопка. Генрі натиснув на неї. Шестидюймове лезо відскочило з прорізу на одному кінці рукоятки. Підкидаючи ножа на долоні, він пришвидшився. Зачудовані Віктор із Ригайлом також прискорили ходу, щоб не відстати.

Беверлі не почула їх, хоча не зовсім так — вона озирнулася, коли Генрі Баверз подолав відстань між ними. З трупним вишкіром на обличчі Генрі швиденько перебирав зігнутими в колінах ногами; він був тихим, як індіанець. Ні, то було саме відчуття, надто явне, пряме й потужне, аби ним знехтувати, — відчуття того, що за тобою…

З
ДЕРРІЙСЬКА ПУБЛІЧНА БІБЛІОТЕКА, 1:55 НОЧІ

…стежать.

Майк Хенлон відклав ручку й обвів поглядом півколо головної бібліотечної зали. Він побачив острівці світла, яке падало з круглих світильників та витончені ґратки спіральних сходів, що здіймалися до верхніх полиць. Усе на своїх місцях.

Та все одно йому не вірилося, що він був сам. Тепер — точно ні.

Коли всі пішли, Майк поприбирав зі звичною ретельністю. Він працював на автопілоті — його думки перебували за мільйони миль звідти, полинувши на двадцять сім років у минуле. Він витрусив попільнички, викинув порожні пляшки, запобігливо присипавши їх шаром сміття, аби не шокувати Керол, а бляшанки, які можна було здати на повторну переробку, сховав під свій стіл. Потім він узяв віника й підмів скалки від пляшки з-під джину, яку розбив Едді.

Навівши лад на столі, він пішов до зали з періодикою й заходився піднімати розкидані журнали. Поки він займався цими простими справами, його розум аналізував їхні оповіді, зосереджуючись не стільки на тому, що було сказано, скільки на тому, що вони пропустили.

Вони гадали, що все пам’ятають. Майк вважав, що Білл із Беверлі справді згадали майже все. Та не до кінця. З часом, якщо він у них буде, прогалини заповняться. 1958 року в них не було змоги підготуватися. Вони точили нескінченні розмови — ці теревені перебила битва каменів та акт групового героїзму на Нейболт-стрит, № 29, — і могли б зупинитися на самих розмовах. А потім настало 14 серпня, і Генрі з його посіпаками просто загнали їх у каналізацію.

«Мабуть, варто було їх застерегти», — подумав Майк, розкладаючи по місцях останні журнали. Та щось затято не погоджувалося з цією ідеєю — він гадав, то був голос Черепахи. Певно, почасти так, і відчуття закільцьованості теж могло виявитись правдивим. Що, коли фінальна сутичка теж повториться в оновленій версії? Він уже заготовив ліхтарики та шахтарські шоломи, і в тій самій шафі лежали охайно скручені й скріплені резинками схеми деррійської каналізації та дренажних систем. Та тоді, коли вони були дітьми, всі їхні розмови й всі їхні плани, недолугі й путні, врешті-решт ні в що не вилились, бо їх узяли й загнали в підземелля, штовхнули в битву. Невже й тепер так станеться? З часом Майк зрозумів, що віра й сила були взаємозамінними. Чи могло так бути, що в дійсності все ще простіше? Що в дійсності жоден вольовий акт не можливий, поки тебе не пожбурять у галас і ґвалт, наче новонародженого, що вистрибує без парашута з материної утроби? А коли вже падаєш, тебе змушують повірити в парашут, створити його одною лиш думкою, хіба ні? Так чи інакше, а смикання за кільце ставало твоєю остаточною заявою з цього приводу.

«Господи Ісусе, та я прямо чорнопикий Фултон Шин»,— подумав Майк і тихо засміявся.

Майк прибирав, упорядковував, думав думи, поки інша частина його мозку сподівалася, що він нарешті з усім покінчить і зрозуміє, що втомився, та піде додому поспати кілька, годин. Але коли він уладнав усі справи, спати анітрошечки не хотілося. Тож він пішов до ряду стелажів за його офісом, відімкнув ланцюг на сітчастих дверях ключем зі зв’язки на поясі й переступив поріг цієї святині. Теоретично ці кілька тьмяно освітлених стелажів були вогнетривкими, і якщо з обох боків замкнути залізні двері, можна було вберегти від пожежі їхній вміст: на полицях стояли коштовні першодруки, книги, підписані давно померлими письменниками (серед автографованих видань там були «Мобі Дік» та «Листя трави» Вітмена), матеріали з історії міста й особисті папери жменьки письменників, які жили й працювали в Деррі. Майк сподівався, що, коли їхня спільна справа матиме гарний кінець, він переконає Білла віддати бібліотеці свої рукописи. Проходячи повз третій стояк з полицями, вдихаючи знайомі бібліотечні запахи плісняви, пилу й цинамонового, старого паперу, він думав: «Певне, коли я помру, в останню путь мене відправлять з бібліотечною карткою в одній руці й штампом „ПРОСТРОЧЕНО“ — в другій. Що ж, ніґґере, це краще, ніж здохнути з пукавкою в руці».

Раптом він зупинився. Його обшарпаний стенографічний записник, у якому містилися деррійські історії та його власні бентежні міркування, ховався між «Старе Деррі-містечко» Фрікля та «Історія Деррі» Мішо. Майк засунув його так далеко, що записник ледь виднівся. Ніхто б його не знайшов, якби не шукав саме його.

Майк узяв записник та повернувся до столу, за яким вони проводили зібрання, затримавшись, щоб погасити світло в сховищі й замкнути сітку. Він сів і погортав списані сторінки, гадаючи, на яку ж дивну збірку недолугих та клишоногих свідчень перетворився цей зошит: наполовину історія, наполовину скандал, почасти щоденник, почасти сповідь. Записів далі 6 квітня не було. «Треба завести новий зошит», — подумав він, перегорнувши кілька порожніх сторінок у кінці. На хвильку в його голові майнула сором’язлива думка про першу чернетку «Розвіяних вітром» Маргарет Мітчелл, котру вона написала від руки в шкільних зошитах, — то була ціла гора зошитів. Потім він зняв із ручки ковпачок і двома рядками нижче від попереднього запису вивів «31 травня». На деякий час він замислено дивився перед собою, а потім почав розписувати все, що трапилося впродовж останніх трьох днів, почавши з дзвінка Стенлі Юрісу.

365