Воно - Страница 366

366

Він мовчки писав хвилин п’ятнадцять, а потім його зосередженість почала розсіюватись. Він зупинявся дедалі частіше. Йому почав заважати образ голови Стена Юріса, відтятої голови в холодильнику, закривавленої голови. Її роззявлений рот був повен пір’я, котре сипалося на підлогу й шурхотіло просто до нього. Вольовим зусиллям він прогнав той образ і писав далі. П’ять хвилин по тому він здригнувся, випроставшись на стільці, і крутнувся на 180 градусів, упевнений, що побачить, як та голова котиться підлогою, вкритою старим чорним та червоним кахлем, голова з очима скляними й жадібними, як в опудала оленячої голови.

Нічого там не було. Ні голови, ні звуку. Тільки приглушений стугін його власного серця.

«Опануй себе, Майкі. Трясця хапає, ото й усе. Нерви, нічого, крім нервів».

Марно. Слова втікали від нього, думки гойдалися поза досяжністю, дражнячи його. Щось наче тиснуло на потилицю, і цей тиск дедалі сильнішав.

За ним стежать.

Він поклав ручку й підвівся з-за стола.

— Хто тут? — гукнув він, і голос відлунив од високого склепіння, вдаривши по його нервах. Він облизав губи й спробував знову: — Білле?.. Бене?..

Білле-е-е… Бене-е-е…

Зненацька Майк вирішив, що хоче додому. Просто візьме з собою записник. Він простягнув по нього руку… і почув тихеньке шаркання. Кроки.

Він знову підвів голову. Озерця світла, оточені впадинами темних лагун. І більш нічого… принаймні нічого, що б можна було побачити. Він чекав. Серце гупало.

Знову почулися кроки, і цього разу він уловив, звідки долинав їхній звук. Засклений перехід, який з’єднував дорослу бібліотеку з дитячою. Там. Хтось. Щось.

Тихою ходою Майк підійшов до контрольного столу. Подвійні двері, що вели в перехід, тримали відкритими дерев’яні колодки, тож він бачив трохи підлоги. Там було щось, схоже на ноги. Його відразу ж охопив запаморочливий жах — а що, коли Стен усе ж таки прийшов, що, коли він зараз вийде з темряви з пташиним довідником у руці? Біле обличчя, бузкові губи, розрізані зап’ястя з передпліччями. «Нарешті я тут, — промовить він. — Забарився, бо довелося вилазити з дірки в землі, та нарешті я тут…»

Почувся ще один крок, і тепер Майк виразно бачив черевики — черевики та подерті холоші — джинси з нитками, що звисали на кісточки без шкарпеток. І в темряві, за шість футів над тими кісточками, він угледів мерехтливі очі.

Він простяг руку над півкруглим контрольним столом і, не зводячи погляду з нерухомих, блимаючих очей, помацав з іншого боку стільницю. Його пальці знайшли дерев’яний кут коробочки — прострочені картки. Паперова коробка — скріпки й гумки. Вони налапали щось металеве й ухопили його. То був ніж для відкривання листів зі словами ІСУС РЯТУЄ, вибитими на колодці. Хистка штука, яку надіслала бібліотеці Баптистська церква Благодаті Господньої в межах їхньої програми зі збору пожертв. Майк не відвідував богослужіння останні п’ятнадцять років, та до Церкви Благодаті ходила його мати, і він відправив їм п’ять доларів, хоча й це ледве міг собі дозволити. Він збирався викинути того ножа, та він пролежав серед безладу на його половині столу (у Керол завжди було бездоганно чисто) аж дотепер.

3 гарячковою силою він схопив ножа й рушив до тінистого коридору.

Почувся ще один крок… і ще один. Тепер порвані джинси було видко до колін. Майк розгледів силует володаря тих ніг — хтось кремезний, незграбний. Круглі плечі. Натяк на розпатлане волосся. Мавпяча статура.

— Хто ти?

Відповіді не було. Тінь лише стояла й дивилася на нього.

Хоча Майк був усе ще наляканий, він подолав думку, яка знесилювала його: то був не Стен Юріс, який встав із могили, прикликаний у Деррі шрамами на долонях або зловісним магнетизмом, що повернуло його в світ живих, наче зомбі з фільмів студії «Гаммер». Ким би він не був, коли Стен Юріс помер, він був дорослою людиною, сто сімдесят сантиметрів на зріст.

Незнайомець зробив ще один крок, і найближча лампа висвітила петельки джинсів без ременя, що звисали з його талії.

Раптом Майк здогадався. Здогадався раніше, ніж почувся голос.

— Ба, та це ж ніґґер, — заговорила тінь. — Давно жбурлявся камінцями по комусь, га, ніґґере? А знаєш, хто отруїв твого траханого собацюру?

Ще крок. Світло впало на обличчя Генрі Баверза. Воно стало гладким і обвисло; шкіра набула нездорового воскового відтінку; щоки перетворилися на м’ясисті складки, на яких росла щетина кольору перцю з сіллю. Лоб над кущистими бровами перекреслювали три глибокі хвилясті лінії. Інші зморшки утворювали дужки з боків його губатого рота. У безбарвних мішках з плоті ховалися маленькі й злі очі — бездумні й червоні. Обличчя передчасно постарілого чоловіка — чоловіка, котрому тридцять дев’ять, а виглядає він років на сімдесят три. При цьому то було обличчя дванадцятирічного хлопчиська. Одяг у нього позеленів од хащ, у яких він переховувався вдень.

— То як, ніґґере, не поздоровкаєшся? — спитав Генрі.

— Привіт, Генрі.

Майку спало на думку, що впродовж останніх двох днів він не слухав радіо й навіть газет не читав, хоча для нього це було звичним ритуалом. Дуже багато роботи. Дуже багато справ.

Дуже шкода.

Генрі переступив через поріг коридору між дитячим та дорослим відділами бібліотеки й завмер, свердлячи Майка маленькими поросячими очима. Його губи розійшлися в потворній усмішці, показавши гнилі зуби мейнського селюка.

366