Воно - Страница 398

К оглавлению

398

— Ні, — сказала вона. — Ні, я не хочу звертатися до поліції. Гадаю, Едді має рацію: з нами може щось трапитись. Щось смертельне. Та не в цьому річ, — вона обвела всіх поглядом. — Ми присягнули. Біллів брат… Стен… усі інші… а тепер ще й Майк. Я готова, Білле.

Білл подивився на інших.

Річі кивнув.

— Окей, Великий Білле. Спробуймо.

— Шанси в нас гірші, ніж будь-коли, — сказав Бен. — Нас на двоє менше.

Білл промовчав.

— Окей, — Бен кивнув. — Беверлі має рацію. Ми присягнулися.

— Е-е-едді?

— Гадаю, мене знову покатають на ліфто-плечах, еге ж? — слабенько посміхнувся він. — Якщо драбина на місці.

— Цього разу ніхто не жбурлятиметься камінням, — мовила Беверлі. — Вони мертві. Усі троє.

— То як, Білле, йдемо просто зараз? — спитав Річі.

— Т-т-так, — відповів той. — Га-гадаю, ч-ч-час іти.

— Можна дещо сказати? — зненацька поцікавився Бен.

Білл поглянув на нього і широко посміхнувся.

— Д-д-давай!

— Ви, народ, найкращі друзі, яких я тільки мав, — сказав Бен. — І байдуже, як це все обернеться. Я просто… ну, просто хотів, щоб ви це знали.

Він обвів їх поглядом, а вони серйозно, мало не врочисто поглянули у відповідь.

— Я радий, що згадав вас, — додав Бен.

Річі рохнув од сміху. Беверлі захихотіла. Наступної миті вони всі реготали, дивлячись одне на одного, як у старі часи, — попри той факт, що Майк потрапив до лікарні й, мабуть, помирав або вже помер, попри те, що в Едді була зламана (знову) рука, попри те, що надворі стояла темна ніч.

— Скирте, ти такий мастак говорити, що я просто не можу, — ледь вимовив Річі, сміючись і витираючи очі.

— Великий Білле, це він мав стати письменником.

Усміхаючись, Білл сказав:

— І на ц-цій но-но-ноті…

5

Вони взяли позичений Едді лімузин. Річі кермував. Туман пощільнішав і стелився вулицями, наче цигарковий дим, ледь не сягаючи плафонів вуличних ліхтарів. Яскраві зорі сяяли в нічному небі, наче крижані скалки — весняні зорі… Та коли Білл нахилив голову до напівопущеного пасажирського вікна, йому здалося, що в далечині загримів літній грім. Десь там, над обрієм, хтось замовляв дощ.

Річі увімкнув радіоприймач, і з колонок полинув спів Джіна Вінсента — «Бі-Боп-А-Лула». Він натиснув на іншу кнопку й упіймав Бадді Голлі. Натиснув утретє й почув «Літню Нудьгу» Едді Кокрена.

— Хотів би тобі зарадити, синку, але ж ти замалий, щоб голосувати, — промовив низький голос.

— Річі, вимкни, — тихо сказала Беверлі.

Він сягнув рукою до приймача, та вона завмерла на півдорозі.

— Залишайтеся з нами, триває рок-шоу «Річі Тозіер та Трупачки»! — загорлав, зареготав голос клоуна, перекрикуючи овації й гітару Едді Кокрена. — Не чіпай коліща, хай рок грає, ча-ча! Хай співець — не жилець, дорога та сама до ваших сердець! Тож ходіть всі сюди, приєднуйтесь! Тут, унизу, ми крутимо всі-і-і-і хіти! Всі-і-і-і хіти! Та якщо ви не ймете мені віри, просто послухайте нашого гостя, нічного диджея Джорджі Денбро! Тобі слово, Джорджі!

І раптом із радіоприймача почулося рюмсання Біллового брата:

— Ти відправив мене на вулицю, і Воно вбило мене! Я гадав, що Воно сидить у підвалі, Великий Білле, я гадав, що Воно в підвалі, та Воно чигало на мене в дренажному колодязі, і Воно вбило мене, ти дозволив Йому мене вбити, Великий Білле, ти дозволив Йому…

Річі так сильно крутнув вимикач, що він відлетів і впав на килимок для ніг.

— Слухати рок-н-рол у такій глушині — дурне діло, — сказав він. — Я згоден із Бев, не будемо вмикати музику, що скажете?

Ніхто нічого не сказав. У світлі вуличних ліхтарів обличчя Білла здавалося блідим і замисленим. Коли на заході прогримів грім, його почули всі.

6
У ПУСТОВИЩІ

Той самий старий місток.

Річі зупинився біля нього. Вони повиходили з машини, підійшли до дорожнього відбійника — того самого старого відбійника — і поглянули вниз.

Те саме старе Пустовище.

Здавалося, за двадцять сім років краєвид зовсім не змінився. Лише застава з шлагбаумом — єдиний новий елемент — здавалася Біллові несправжньою й ефемерною, як намальований фон або проекція, які використовують у кіно для створення комбінованих зйомок. Покручені деревця й підлісок виблискували в тумані, і Білл подумав: «Гадаю, саме це ми й маємо на увазі, коли говоримо про живучість пам'яті, — це або дещо дуже подібне. Ти бачиш щось у певну мить і під певним кутом, цей образ вивільняє емоції, і вони зринають, наче літак у хмари. Ти бачиш знайому картину ясно, як Божий день, і час втрачає силу. Якщо бажання є ланкою між реальним та уявним світом, то коло замкнулося».

— Хо-хо-ходімо, — сказав він і переліз через загорожу.

Вони почали спускатися за ним, увсебіч летів щебінь та пісок.

Сягнувши підніжжя, Білл автоматично глипнув під місток і посміявся з себе — наразі його велосипед стояв прихилений до стіни Майкового гаража. Здавалося, для Сілвера не було ролі в цій п’єсі, хоча після всього, що трапилося, йому це видалося дивним. Білл повернувся до Бена:

— В-в-веди н-нас, — сказав він.

Бен подивився на нього. «Білле, минуло двадцять сім років, годі мріяти», — прочитав він у тих очах. Та потім Бен кивнув і попрямував у підлісок.

Стежка — їхня стежка — давно заросла, тож їм довелося продиратися крізь зарості глоду, шипшини й такої запашної дикої гортензії, що від того аромату їх мало не нудило. Навколо дрімливо сюрчали цвіркуни, а в темряві плавали світляки — перші гості на цій моторошній літній вечірці. Білл гадав, що діти й досі граються тут, однак вони проторували власні доріжки й потаємні стежки.

398