Воно - Страница 399

399

Вони вийшли до галявини, на якій колись була їхня хатка-клуб, але тепер вона зникла — всюди поросли кущі та похмурі віргінські сосни.

— Дивіться, — прошепотів Бен і перейшов галявину (у їхній пам’яті вона була досі там, її просто перекрили зарості). Він щось піддів. То були махагонієві двері, які вони знайшли біля сміттєзвалища й потім використали в будівництві хатки-клубу, зробивши з них частину даху. Хтось відкинув їх сюди, і, судячи з їхнього вигляду, вони пролежали так років шість або ж навіть більше. На їхній брудній поверхні отаборилися батальйони різноманітних комах.

— Облиш ті двері, Скирте, — пробурмотів Річі. — Вони старі.

— В-в-веди н-нас, Б-бене, — повторив ззаду голос Білла.

Тож вони рушили до Кендаскіґ слідом за ним, узявши трохи лівіше від зарослої галявини, яку вони не помітили. Шум води поступово зростав, проте вони все одно мало не попадали в Кендаскіґ, перш ніж побачили річку: хащі розрослися, затуливши берег сплутаним живоплотом. Земля обвалилася під Беновими ковбойськими черевиками, але Білл вчасно вхопив його за комір сорочки.

— Дякую, — сказав Бен.

— De nada. Ра-ра-раніше я б п-полетів ра-разом із то-то-тобою. К-куди да-далі? Т-туди?

Бен кивнув і повів їх уздовж берега, продираючись крізь колюче віття ожини й розмірковуючи про те, наскільки легше було торувати собі шлях, коли ти на зріст усього лише чотири фути й п’ять дюймів і можеш просто пригнутися та проскочити під більшістю гілляччя — як під тим, що лишилося в пам’яті, так і під тим, що наразі вповільнювало їхній рух. Та все змінилося. «Хлопчики й дівчатка, сьогодні ми вивчимо, що чим більше все змінюється, тим більше воно інакшає. Той, хто сказав, що чим більше все змінюється, тим певніше воно лишається незмінним, вочевидь, був невиліковним олігофреном. Адже…»

Його нога за щось зачепилася, і він гепнув на землю, мало не вдарившись головою в бетонний циліндр насосної станції. Труба майже повністю сховалася за кущами чорниці. Він звівся на ноги й зрозумів, що колючки полишили на руках і обличчі десятків зо два подряпин.

— А то й три десятки, — промовив він, відчувши, як на шкірі виступила кров.

— Що? — перепитав Едді.

— Пусте, — відказав він і нахилився, аби подивитись, об що він перечепився. Певне, якийсь корінець.

Та ні — то залізна кришка. Хтось її зіштовхнув.

«Ну звісно ж, — подумав Бен. — Ми. Двадцять сім років тому».

Проте до нього дійшло, що це маячня, ще до того, як він побачив блискучий, чистий метал, що прокреслював іржу паралельними рисками. Того дня станція не працювала. Рано чи пізно хтось мав прийти й полагодити насос, а по завершенню роботи покласти кришку на місце.

Він підвівся. Усі п’ятеро зібралися навколо труби й зазирнули всередину. Чулося приглушене крапання води. І все. Річі прихопив з кімнати Едді сірники, і ось він підпалив цілу коробку й кинув її в колодязь. На хвильку вони побачили вогкі стіни труби та мовчазну громаду насосного двигуна. І все.

— Певне, ляду вже давно зняли, — невпевнено сказав Річі. — Не обов’язково її від…

— Її відсунули зовсім недавно, — перебив його Бен. — Принаймні після того, як тут востаннє йшов дощ.

Він узяв у Річі ще одну коробку сірників, запалив один і присвітив свіжі подряпини.

— П-п-під кришкою щось є, — сказав Білл, поки Бен тріпнув рукою, згасивши сірника.

— Що? — спитав Бен.

— В-в-важко с-с-сказати. Щось с-с-схоже на якусь лямк-ку. По-поможіть мені з Pi-річі п-перевернути її.

Вони схопилися за кришку й перекинули її, наче велетенську монету. Цього разу вже Беверлі запалила сірника, і Бен підняв із землі жіночу сумочку. Тримаючи її за лямку, він показав її іншим. Беверлі махнула рукою, аби погасити вогонь, і поглянула в Біллове обличчя. Вона заклякла і стояла, поки сірник не обпік пальці, а тоді впустила його, тихо зойкнувши.

— Білле? Що трапилося? Щось не так?

Білл відчув, як у нього обважніли повіки. Він не міг відвести очей від потертої шкіряної сумочки з довгою лямкою. Зненацька він згадав пісню, яка грала по радіо в підсобці магазину шкіряних товарів, де він купив її для неї, — «Літня ніч у Саусаліто». Це була абсолютно негадана дивина. З його рота зникла вся слина, язик та піднебіння стали гладенькими й сухими, наче похромованими. Він чув цвіркунів, бачив світлячків і до нього долинав запах великої, порослої зеленню темряви — вони вийшли з-під контролю, і він подумав: «Це ще один фокус, ще одна ілюзія, вона в Англії, і ще один Його дешевий трюк, бо Воно налякане, авжеж, Воно може бути вже не таким самовпевненим, як тоді, коли прикликало їх назад, та й справді, Білле, отямся — скільки ще в світі є шкіряних сумочок із довгими лямками? Мільйон? Десять мільйонів?»

Можливо, й більше. Але така була лиш одна. Він купив її для Одри в магазині шкіряних товарів, коли з приймача в підсобці чулася «Літня ніч у Саусаліто».

— Білле?

На його плече лягла рука Беверлі й потрусила його — десь там, удалині, за двадцять сім років.

— Як звався той гурт, що співав «Літню ніч у Саусаліто»? Річі має знати.

— А, точно, — спокійно сказав Білл у налякане обличчя Річі, який дивився на нього широко розплющеними очима. Він посміхнувся. — «Дізель». Ось що значить згадати все.

— Білле, що сталося? — прошепотів Річі.

Білл закричав. Він вихопив у Беверлі сірники, запалив одного й висмикнув сумочку з рук Бена.

399