Воно - Страница 401

К оглавлению

401

Та ось вони самі йдуть до нього. Вони увійшли до його володінь під містом, до його царини, і семеро дітей блукали темрявою без ліхтарів або зброї. Тепер Воно їх точно схопить.

Воно зробило значне відкриття в самопізнанні: Воно не хотіло змін або сюрпризів. Йому не хотілося зовсім нічого нового. Йому хотілося тільки їсти, спати й знову їсти.

А за болем та коротким, сліпучим нападом страху в ньому зринула нова емоція (усі справжні емоції були для нього новиною):

злість. Воно вб’є тих дітей, бо, завдяки якомусь дивовижному збігові обставин, вони скривдили його. Воно змусить їх страждати перед смертю, бо на одну коротку мить Воно їх злякалося.

«Тож ходіть сюди, — думало Воно, дослухаючись до їхніх кроків. — Ходіть сюди, дітки, й переконайтеся, що тут, унизу, ми злинаємо… що ми всі злинаємо».

Та все ж Воно не могло позбутися однієї думки: вона поверталася, незважаючи на всі Його спроби від неї відгородитися. Думка була досить простою: якщо все суще витікало з нього (так було відтоді, як Черепаха виригала всесвіт і зомліла в панцирі), то як могла якась істота, що жила в цьому або ж іншому світі, надурити або скривдити його? І байдуже, що то за фокуси, — як таке взагалі можливо?

Тож нарешті ще одна новина явилася йому — цього разу не емоція, а холодна розсудливість: а що, коли все зовсім не так, як йому здавалося, і Воно не одне?

Що, коли було Інше?

Розвинемо думку: що, коли ці діти — агенти того Іншого?

Що, коли… коли…

Воно затремтіло.

Ненависть була новиною. Біль був новиною. Те, що йому стали на заваді, було новиною. Та найжахливішою новиною був страх. Не страх перед дітьми (він минув), а страх того, що Воно не саме.

Ні. Не було жодних Інших. Звісно, що не було. Можливо, оскільки це діти, їхня уява була неймовірно могутньою, і Воно просто недооцінило її. Та тепер вони наближаються, і Воно їх чекає. Вони прийдуть, і одного за одним Воно метне їх у макровсесвіт… у смертевогні своїх очей.

Так.

Коли вони з'являться тут, Воно пожбурить їх, збожеволілих та волаючих, у смертевогні.

2
У ТУНЕЛЯХ / 2:15 ПІСЛЯ ОБІДУ

У Бев та Річі на двох було з десять сірників, але Білл не дозволяв їх запалювати. Поки що в тунелі було досить світла: він міг розрізнити, що відбувалося попереду на відстані чотирьох футів, і поки в нього це виходило, вони заощадять сірники.

Він гадав, що те тьмяне світло просочувалося до каналізації через риштаки й дощоприймачі або навіть крізь круглі отвори в кришках люків. Думка про те, що вони десь під містом, була надзвичайно дивною, проте, звичайно ж, вони вже мали там бути.

Рівень води піднявся. Тричі повз них пропливали мертві тварини — щур, кошеня та роздута блискуча тушка, котра колись могла бути лісовим бабаком. Він почув, як хтось із друзів пробурмотів щось гидливе, коли їх проминула та тушка.

Вода, по якій вони брели, була відносно спокійною, та незабаром це мало скінчитися: попереду чувся лункий безперервний шум, і його джерело було зовсім близько. Звук гучнішав, переростаючи в монотонне ревіння. Труба повертала ліворуч. Вони зайшли за ріг і побачили три інші труби, які вивергали воду у їхню трубу й були розташовані вертикально, як ліхтарі на світлофорі. Їхній же тунель закінчувався тут. Світло в цьому місці було помітно яскравішим. Білл поглянув угору й побачив, що вони знаходяться на дні квадратного каїй’яного колодязя заввишки з п’ятнадцять футів. Зверху його перекривав риштак, і вода відрами лилася вниз, на Невдах. Вони наче опинилися в сільському душі.

Білл безпорадно подивився на ті три труби. Верхня випускала майже чисту воду, хоча він розгледів у ній листя, гілочки й усіляке дрібне сміття: недопалки, обгортки від жуйок тощо. З середньої лилися побутові стічні води. А з нижньої лився сіро-коричневий і грудкуватий потік нечистот.

— Е-е-едді!

Важко переступаючи ногами, Едді підійшов і став поряд з ним. Волосся в нього прилипло до голови. Пов’язка перетворилася на вогку, скрапливу масу.

— У к-к-котру?

Коли треба було щось збудувати, вони зверталися до Бена, коли вагалися, в яку сторону піти, — питали в Едді. Це не обговорювалося й було загальновідомим. Ви опиняєтесь у чужому районі й хочете вийти до знайомої місцевості — звертаєтесь до Едді, і він веде вас, повертаючи то ліворуч, то праворуч і жодного разу не вагаючись, а ви просто хвостиком ідете за ним і сподіваєтесь, що все буде гаразд… і в їхньому випадку це завжди спрацьовувало. Білл якось розповів Річі, що, коли вони з Едді тільки почали гратися в Пустовищі, він, Білл, постійно боявся, що вони заблукають. Та Едді зовсім не переймався й завжди виводив їх, куди обіцяв. «Якби я за-за-загубився в Гайнсвілівському лісі, а тоді натрапив на Едді, то м-можна було б не хвилюват-тися, — сказав він Річі. — Він просто з-з-знає. Та-та-татко каже, що є т-такі люди, з к-компасом у голові. Едді о-один із них».

— Я тебе не чую! — крикнув Едді.

— Питаю в к-к-котру?

— Що «в котру»?

Здоровою рукою Едді стискав інгалятор, і Білл подумав, що він зараз більше схожий на ондатру, ніж на хлопчика.

— У к-котру т-трубу треба ліз-зти?

— Залежить від того, куди нам треба, — відповів Едді, і хоча питання було цілком слушне, Біллу захотілося його придушити.

401