Воно - Страница 402

К оглавлению

402

Едді з сумнівом поглянув на три труби. Вони могли пролізти в будь-яку, однак нижня здавалася не такою… принадною.

Білл махнув іншим, щоб підійшли ближче й стали колом.

— Де, блядь, В-в-воно? — спитав він у них.

— Під центром, — не вагаючись, сказав Річі. — Просто під центром міста. Біля Каналу.

Беверлі кивнула. Бен також. І Стен.

— Ма-ма-майку!

— Так, — озвався той. — Воно там. Біля Каналу. Або під ним.

Білл знову повернувся до Едді.

— У к-к-котру?

Едді неохоче показав на нижню трубу… і хоча настрій у Білла погіршився, він був зовсім не здивований.

— Он та.

— Фе, гидота, — скривився Стен. — Срана труба, чудово.

— Ми ж не… — заговорив Майк і раптом замовк.

Він схилив голову, наче дослухався до чогось. У його очах з’явилася тривога.

— Що… — почав було Білл, та Майк приставив до губ палець — цить, мовляв.

Білл теж це почув — якийсь плюскіт. Звук наближався. Кректання й приглушені слова. Генрі досі не відступився.

— Швидше, — сказав Бен. — Ходімо.

Стен поглянув у бік, з якого вони прийшли, а потім поглянув на нижню з трьох труб. Він міцно стиснув губи.

— Ходімо, — кивнув він. — Лайно змивається.

— Стен Відколює Жартик, Наче Бос! — вигукнув Річі. — Вака-вака-ва…

— Та заткнися вже, Річі, — засичала на нього Беверлі.

Білл підвів їх до труби, наморщив носа й поліз досередини. До запаху нечистот, лайна домішувався ще один запах… Підспудний, проте живіший запах. Це був запах звірячого лайна. «Атож, ми рухаємося в правильному напрямку. Воно бувало тут… і часто бувало».

Вони пройшли двадцять футів, і повітря стало зовсім нудотним, мало не отруйним. Він чалапав далі, проштовхуючись крізь субстанцію, що скидалася на болото. Він озирнувся й сказав:

— Н-не ві-ві-відставай, Е-е-едді. Ти м-мені з-знадоб-бишся.

Світло згасло до ледь видимої сірості, яка протрималася зовсім трішки й теж зникла — вони опинилися

(з блакиті мирноти та)

в чорній чорноті. Білл човгав уперед, мало не фізично продираючись крізь сморід і тримаючи одну руку перед собою, а думки гризла тривога про те, що будь-якої наступної миті його пальці намацають грубу шерсть, і в темряві розчахнуться схожі на лампи зелені очі. Кінець буде швидким — пекучий спалах болю, коли Воно знесе йому голову з пліч.

Темнота повнилася звуками, лункими й посиленими. Білл чув, як його друзі плентаються позаду та інколи щось бурмочуть. Чулося булькання й дивні брязкучі стогони. Одного разу між його ніг зненацька проскочив бридкий теплий струмінь, намочивши до стегон його джинси й гойднувши його назад. Едді гарячково вхопив його за сорочку, та через секунду потік ослаб і зник. Ззаду почувся погук Річі, сповнений чорного гумору:

— Білле, здається, нас щойно обісцяв Веселий Зелений Велетень!

Білл чув, як вода (або нечистоти) бігла мережею менших труб, що знаходилися в них над головою. Він згадав, як розмовляв про деррійську каналізацію з батьком, і йому здалося, що він знає, в якій вони трубі зараз — вона мала справлятися з перевантаженням системи, яке траплялося під час злив або повеней. Те, що текло над ними, виганялося за межі Деррі й спускалося в ручай Торро та річку Пенобскот. Місту не подобалося зливати власне лайно в Кендаскіґ, бо від нього смердів Канал. Та всі так звані побутові стічні води йшли в Кендаскіґ, а коли труби, якими текли туалетні нечистоти, не справлялися, надлишок зливався в резервну трубу. Як от щойно. А куди вихлюпнули раз, туди вихлюпнуть і вдруге. Він стривожено глянув угору — нічого не було видно, але Білл знав, що зверху в цій трубі мали бути ґрати, і з боків також, тож кожної наступної миті могло…

Він не втямив, що дійшов до краю труби, поки не полетів із неї, відчайдушно розмахуючи руками, безпорадно відновлюючи рівновагу. Він упав на живіт у напівтверду масу, що вкривала долівку за два фути від нижнього краю труби, з якої він щойно вивалився. Щось пропищало й пробігло його рукою. Білл закричав і сів, притиснувши сверблячу руку до грудей — він зрозумів, що то був щур, адже відчув, як його шкірою ковзнув скручений голий хвіст.

Він спробував підвестися й торохнувся головою об низьке склепіння нової труби. Удар був сильним, і Білл знову впав на коліна, а перед очима в темряві вибухнула червона квітка.

— Об-бережно! — почув він власний крик. Його голос загудів у вузькому просторі. — Труба за-закінчується! Е-едді! Т-ти де?

— Тут! — він вимахував рукою перед собою, і його пальці чиркнули Білла по носі. — Білле, поможи мені вилізти, я геть нікого не бачу! Це…

Почувся оглушливий водяний хлюпіт, і Беверлі, Майк та Річі заверещали в унісон. На вулиці, на сонячному світлі звук їхнього тріо міг би видатися кумедним. Але тут, у темряві, у дренажній системі, він був жаским. Раптом усі вони повискакували з труби. Білл схопив Едді у ведмежі обійми, щоб уберегти його руку.

— О Господи, я думав, що втоплюся, — простогнав Річі. — Нас облило з голови до п’ят! Лайно-душ — це офігенно! Білле, треба привести сюди однокласників на екскурсію, можна забити баки містеру Карсонові…

— А після завершення місіс Джиммісон прочитає лекцію про те, як берегти здоров’я змолоду, — сказав Бен тремтливим голосом.

Усі пронизливо засміялися. Коли регіт почав ущухати, Стен зненацька гірко заплакав.

— Гей, чуваче, — мовив Річі, намацуючи липку спину друга. — Чуваче, ми зараз усі рознюняємося.

402