Воно - Страница 405

К оглавлению

405

Воно прикличе їх, а потім прикінчить.

Та тепер, коли вони наближалися, страх теж повернувся. Вони виросли, їхня уява послабшала, та не настільки, як йому гадалося. Коли вони об’єдналися, Воно відчуло зловісне, тривожне збільшення їхньої сили, і вперше Воно замислилося, чи не помилилося.

Та нащо себе накручувати? Гральні кубики вже кинуто, і не всі знаки такі вже й погані. Письменник майже здурів через дружину, і це добре. Адже він був серед них найсильнішим — якимось чином за всі ці роки він підготував свою уяву для сутички з ним, а коли письменник здохне і його нутрощі випадуть із тіла, коли їхній безцінний «Великий Білл» помре, інші одразу ж потраплять до його лап.

Воно ласо попоїсть… а потім, напевне, Воно знову заляже на глибину. І задрімає. На деякий час.

4
У ТУНЕЛЯХ / 4:30 НОЧІ

— Білле! — гукнув Річі в лунку трубу.

Він рухався так хутко, як тільки міг, та все одно не достатньо швидко. Річі згадав, що, коли вони були дітьми, вони йшли цією трубою, яка вела від Пустовища, ледь пригнувшись. А тепер він просувався поповзом і труба здавалася надзвичайно вузькою. Його окуляри постійно сповзали на кінчик носа, і Річі знову й знову повертав їх на місце. Він чув позаду себе Бев із Беном.

— Білле! — прогорлав він ще раз. — Едді!

— Я тут! — почувся голос Едді.

— Де Білл?! — крикнув Річі.

— Попереду! — відгукнувся Едді. Тепер він був зовсім близько, і Річі радше відчув його, ніж побачив. — Він не хоче чекати!

Річі стукнувся головою в його ногу. За хвильку голова Беверлі штовхнула його в зад.

— Білле! — заволав Едді на всю горлянку. Труба підхопила його вереск і пожбурила його назад з такою гучністю, що в нього заболіли вуха. — Зажди нас, Білле! Ми маємо йти разом, хіба ти забув?!

— Одро! Одро! Де ти?! — долинула до них слабка луна.

— Великий Білле, щоб ти сказився! — тихо вилаявся Річі.

У нього злетіли окуляри. Він матюкнувся, намацав їх, надягнув; з них скрапувала смердюча рідина. Він набрав повні легені повітря й знову загорлав:

— Ти загубишся без Едді, придурку довбаний! Зажди! Зажди нас! Чуєш мене, Білле?! ЗАЖДИ НАС, ТРЯСЦЯ ТВОЇЙ МАТЕРІ!

Нестерпна тиша у відповідь. Здавалося, ніхто навіть не дихав. Річі чув лише далеке скрапування води; цього разу в трубі було сухо, лише інколи траплялася застояна калюжа.

— Білле! — він запустив у волосся тремтливу руку й проковтнув сльози. — НУ Ж БО… БУДЬ ЛАСКА, ЧУВАК! ЗАЖДИ! БЛАГАЮ!

Ще слабше, ніж минулого разу, почулося: «Я чекаю». Біллів голос.

— Дякувати Богу за маленькі поступки, — прошепотів Річі. Він ляснув Едді по дулі. — Вперед.

— Не знаю, чи довго ще зможу так повзти на одній руці, — сказав Едді, вибачаючись.

— Байдуже, лізь, — відмовив Річі, й Едді рушив далі. Змарнілий, виснажений Білл чекав на них у колодязі, на одній стіні якого було три отвори, що розташувалися один над одним, наче ліхтарі згаслого світлофора. Там було вдосталь місця і вони позводилися на ноги.

— Он там, — сказав Білл. — К-крис. Та Ри-ри-ригайло.

Вони роззирнулися. Беверлі застогнала, і Бен обійняв її за плечі. Скелет Ригайла Хаґґінса, одягнений у зотліле лахміття, здавався більш-менш цілим. А от залишкам Віктора бракувало голови. Білл поглянув у інший бік тунелю й побачив вишкірений череп.

Онде він, онде його голова. «Хлопці, треба було відступитися», — подумав Білл і здригнувся.

Ця секція дренажної системи занепала, і Річі здалося, що причина була зрозумілою. Її роль узяли на себе різноманітні очисні споруди. У певний момент, поки всі вони були зайняті тим, що вчилися, як голитися, керувати автомобілем, курити, трахатися й займатися іншим кльовим лайном, з’явилося Управління з охорони навколишнього середовища, і Воно вирішило, що зливати побутові стічні води (навіть якщо в них не було лайна) у річки з ручаями було ай-я-я як погано. Тож ця частина каналізації почала потихеньку хиріти, і тіла Віктора Кріса та Ригайла Хаґґінса хиріли разом із нею. Подібно до Загублених Хлопчиків Пітера Пена, Віктор із Ригайлом уже ніколи не виростуть. Це були скелети двох хлопчиків у пошматованих футболках, що зогнили на ганчір’я. На грудній клітці Віктора, мов на покрученому ксилофоні, розрісся мох, і його мацаки обплели орла на пряжці його військового ременя.

— Їх ухопив монстр, — тихо промовив Бен. — Пам’ятаєш? Ми чули, як це сталося.

— Одра мертва, — голос у Білла був механічним. — Я це знаю.

— Нічого ти такого не знаєш! — так люто крикнула Беверлі, що Білл сіпнувся й поглянув на неї. — Та тобі достеменно відомо, що загинуло багато інших людей, і більшість із них були дітьми.

Вона підійшла до нього й вперла руки в боки. Обличчя й шкіра в неї на руках були вимащені грязюкою, волосся сплуталося від бруду й пилюки. У Річі відпала щелепа — вона виглядала неймовірно.

— І ти знаєш, хто їх повбивав, — гримнула вона.

— Н-не тр-треба було їй ка-ка-казати, куди я й-їду. Нащо я це зробив? Навіщо?..

Її руки метнулися до нього й вхопили за сорочку. Річі зачудовано дивився, як вона його трусила.

— Досить! Ти знаєш, чому ми тут! Ми поклялися, і ми це зробимо! Чуєш мене, Білле? Загинула — значить, загинула… а Воно — ні! Ти потрібен нам. До тебе доходить? Потрібен! — сльози текли її щоками. — Тож отямся й захищай нас! Або ти отямишся і битимешся разом з нами, або жоден з нас не виживе!

405