Воно - Страница 406

К оглавлению

406

Він довго дивився на неї і мовчав. Річі зловив себе на тому, що постійно крутить у голові одну думку: «Давай, Білле. Давай, давай…»

Білл обвів поглядом решту Невдах і кивнув.

— Е-едді!

— Я тут, Білле.

— Па-пам’ятаєш, як-ка труба?

Едді показав на отвір позаду Віктора й сказав:

— Он та. Здається зовсім вузькою, еге ж?

Білл кивнув.

— Уп-упораєшся? Уп-упораєшся з по-поламаною рукою?

— Заради тебе — так.

Білл усміхнувся смертельно втомленою посмішкою — найстрашнішою з тих, що доводилося бачити Річі.

— В-вед-ди, Е-едді. П-покінчимо з цим.

5
У ТУНЕЛЯХ / 4:55 РАНКУ

Поки вони повзли, Білл нагадав собі про те, що труба різко обривається, та однаково здивувався: однієї миті його руки шурхотіли кіркою сухого лайна, а наступної — втратили опору й ковзнули повітрям. Він заточився вперед і автоматично перекотився, приземлившись на плече, — воно вдарилося об долівку з болючим хрустом.

— Об-бережно! — почув він власний крик. — Труба обривається! Е-е-едді?

— Я тут! — одна його рука черкнула Білла по лобі. — Допоможеш мені?

Він обійняв Едді й витягнув його назовні, намагаючись не зачепити ушкоджену руку. Далі з’явився Бен, потім Бев, а за нею — Річі.

— Р-річі, у т-тебе лишися сі-сі-сірники?

— У мене є, — сказала Беверлі. Білл відчув, як у темряві вона торкнулася його руки і всунула йому в долоню коробку сірників. — Тут усього вісім-десять, та в Бена є ще. Прихопив із кімнати.

— Ти тримала їх під п-пахвою, Б-бев?

— Цього разу ні, — відповіла вона й обійняла його в темряві. Він обійняв її у відповідь, намагаючись всотати спокій і розраду, якими вона так прагнула поділитися.

Він обережно, з ніжністю розімкнув обійми та запалив сірника. Могутність пам’яті була незнищенною — вони всі одночасно зиркнули праворуч. Залишки тіла Патріка Гокстеттера й досі лежали там, посеред зарослих штукенцій, які, певне, колись були його книгами. Єдиною впізнаваною річчю в тій купі було півколо зубів; у двох чи трьох із них виднілися пломби.

Поряд лежало ще щось. Блискуча кругла річ, ледь помітна в миготливому світлі.

Білл тріпнув рукою, загасивши сірника, й запалив ще один. Він нагнувся й підібрав той предмет.

— Обручка Одри, — сказав він порожнім, безбарвним голосом.

Сірник догорів і згас.

У темряві він надягнув обручку.

— Білле? — невпевнено мовив Річі. — У тебе є бодай найменше уявлення…

6
У ТУНЕЛЯХ / 2:20 ПІСЛЯ ОБІДУ

скільки вони блукали тунелями відтоді, як полишили місце, де лежало тіло Патріка Гокстеттера, та Білл був певен, що ніколи не знайде дороги назад. У його голові кружляли батьківські слова: «Там можна блукати цілими тижнями». Якщо їх зрадить відчуття напрямку Едді, Воно не знадобиться їх убивати, бо вони блукатимуть до самої смерті… або ж потраплять не до тих труб і потонуть, наче щури в дощовому відрі.

Та, здавалося, Едді зовсім не переймався. Час від часу він просив Білла запалити сірника з їхнього куцого запасу, замислено озирався, а тоді рушав далі. Немов навмання він завертав то праворуч, то ліворуч. Інколи труби були такими здоровенними, що Білл не міг дотягтися до верху, навіть ставши навшпиньки. Інколи їм треба було пересуватися навколішки, а одного разу вони пластували на животах якихось жаских п’ять хвилин (а за відчуттями це тривало годин зо п’ять) — Едді плазував попереду, а решта повзли за ним, раз по раз торкаючись носом п’яток того, хто ліз попереду.

— Та Білл був цілком певен в одному: якимсь чином вони пробралися в занехаяну секцію деррійської каналізації. Робочі труби лишилися або позаду, або зверху. Ревіння води стишилося до віддаленого грому. Ці труби були старшими — не з обпеченої кераміки, а зі схожої на глину речовини, що обсипалася від дотику й інколи сочилася цівками смердючої рідини. Запах людського калу — цей міцний запах газів, що прагнув їх задушити, — поступово зник, та його замінила інша, значно гірша смердота… жовта й стародавня.

Бен подумав, що це був запах мумії. Едді здавалося, що тхне прокаженим. Річі гадав, що так смердить, коли тліє найдревніша у світі фланелева куртка — куртка лісоруба, дуже велика куртка… мабуть, розміром якраз годяща для Пола Баньяна. Для Беверлі то був запах шухляди з батьківськими шкарпетками. Стену Юрісу пригадалося страхіття з раннього дитинства — навдивовижу єврейська згадка, як для хлопчика, в якого було найпримарніше уявлення про те, що значить бути євреєм. Йому тхнуло глиною, замішаною на олії, і цей сморід змусив його подумати про безротого й безокого демона, що звався Големом, — глиняну людину, яку в середньовіччі начебто зліпили євреї-вигнанці, аби порятуватися від гоїв, які пограбували їх, зґвалтували їхніх жінок та змусили їх полишити свої домівки. Майк подумав про сухий запах пір’я в покинутому гнізді.

Коли Невдахи нарешті сягнули кінця тієї вузької труби, вони повислизали з неї, наче вугри, і попадали в жолоб ще одного тунелю, який перетинав попередній під тупим кутом, і виявилося, що вони знову можуть стати на ноги. Білл порахував голівки сірників у коробці. Чотири. Його губи стиснулися в бліду лінію, і він вирішив не казати іншим, як мало світла в них лишилося… не казатиме, поки не виникне нагальної потреби.

— Й-й-як справи, на-народ?

Вони пробурмотіли щось у відповідь, і Білл кивнув у темряві. Відтоді як Стен заплакав, не було ні сліз, ні паніки. Це добре. Він намацав їхні руки, і деякий час вони просто стояли в пітьмі, заряджаючись від того дотику й водночас підживлюючи одне одного. Біллові сяйнуло чисте, радісне та чітке відчуття того, що якимось чином вони разом були дечим більшим, ніж просто семеро дітей — вони об’єдналися в одне, ще могутніше ціле.

406